Електронна бібліотека/Поезія
Завантажити
+ + +
Можна я ще скажу?
що саме нас оминув цей спалах,
удар риб’ячим тілом об річкову поверхню,
думати, що нас не торкнулася паніка
травневої зелені, вихопленої з ночі
лисячим рухом прожектора.
Досі ми думали так:
не змінилось нічого,
не змінилося жодне з імен,
що пояснюють світ, що заповнюють його
телефонні книги
своєю присутністю.
А нині посеред вулиці
вимовляєш слово «любов» –
і обертаються всі,
ніби звертаєшся саме до них,
ніби саме вони несуть на собі
цю тернову корону
закоханих.
Може, саме тепер і варто сказати –
змінився контур звучання,
як річище по довгій
роботі важкого потоку.
Мова, як інше ім’я любові.
Мова, як доказ існування нашого потойбіччя –
не відступає від тебе, наче вівчарка, що саме тебе
обрала в ранковому натовпі і тепер
віддано стереже твою люту самотність.
Буде глибшою, аніж пам’ять,
буде тривалішою за видих,
і коли я відійду, то почую тебе і з того боку мовчанки.
Тому що не вигадано нічого простішого
за співання.
Нічого печальнішого, нічого чеснішого.
І тиші немає –
є лише наш страх заговорити.
І смерті немає –
є лише наш нерозбірливий почерк.