Електронна бібліотека/Поезія

Але ж ти ніколи не напишеш про те,

як усе було насправді.

Не зважишся, залишиш при собі,

відкладеш у морок.

Будеш говорити про літературу там,

де слід було говорити про життя,

де життя рвалося на вулицю,

ніби забутий у домі пес.

Ти ж ніколи не визнаєш,

чим насправді керувався тоді,

того вечора, починаючи говорити.

І про те, чим ризикував, видихаючи весь свій туман,

чого насправді хотів – теж не напишеш,

не захочеш ділитися.

Розлам, після якого з’являється голос:

хто запалює ці вогні на землях мовчання,

на втрачених територіях?

Не напишеш про те, що насправді

сам до кінця не вірив її готовності

слухати, її здатності розуміти

мову каміння, схованого в траві.

Ось я.

Ось моє серце.

Воно не б’ється.

Зовсім не б’ється.

Просто не зважай,

просто не вслухайся.

Час виходити з темряви, ніби з лікарні.

Час дякувати і співати.

Час виходити.

Час зважуватись.

Вогняний корабель, що так повагом

розвертається в повітрі над нами,

що так гнівно провалюється в моторош ночі –

час зважуватися і говорити,

час виходити з ночі,

час долати розлами.

Поезія, найбільш щемка і пронизлива поезія,

поезія, що нагадує порожнє листопадове поле:

можна лише здогадуватись, що саме хотілось сказати,

можна лише тішитись,

можна лише перечитувати.