Електронна бібліотека/Поезія

–
зіб’єш кулаки до крові, –
навіть не кліпне, стерво.
Як би файно тріщало
це дерево
у горнилі очищення,
виклубочуючи у простір
трьохсотрічну
московську гидь –
без загрози для екології…
Виринає зі снива байдак,
Обшурований сіллю і порохом
І прямує туди, де біда
Розростається й пухне,
як порхавка.
Та не сміє ніхто ридати
В камізельку старого Бога.
Ні, не гоже нести так мало –
ці хрести і горби –
як забавка.
Хто навчив тебе,
скурвий сину,
одебілено зуби скалячи,
ворогів вороженьками звати?
Хто примушує досі?
Мовчиш?..
Я блазнюю.
Пробач, земляче…
Шаленіючи, нишкну в траві
Хочу жити також,
але твердо знаю –
так не буде.
І відшліфованими лінзами
душі пожадливої
фіксую
передфінальні кадрики
життя кожного,
хто…
…смуток
під ноги ллє,
а від люті святої.
у дошку п’яний,
бо несхибно і стрімко
над нами встає
тінь Аріяни…

читати