Електронна бібліотека/Поезія

Вірші – наче маленькі діти,

Так і просяться у широкий світ.

Вгойкуєш їх,

Вколишкуєш,

Нишком затуляючи вікно

Від всевидющого ока того,

Що стоїть за спиною,

Щоб, не дай Бог, не вгледіло.

І, щоб не дай Бог, діти не побачили

Хоча б краєчком ока той світ,

Бо, хіба ж тоді втримаєш?

Годуєш їх солодкими казочками,

Вигадуєш відповіді на одвічні питання:

Чому?

Навіщо?

Куди?

За що?

Хто ми?

Що ми?

Чиї ми діти?

Хай їм грець!

Аж сам починаєш вірити

І не зогледишся,

А вони вже проростають

Крізь асфальт

І тягнуться до Сонця.

Божечку, скільки ж бо їх!

читати