Електронна бібліотека/Проза

посумніла.

Ілько ж, як помітив, що розмова не зав'яжеться, то обернувся до коней і також мовчав, їхали так доброї чверть години, їмості навтямилася така повільна їзда.

— А далеко ще?

Ілько борзенько обернувся до неї:

— Осьде перед нами гостинець. Переїдемо його впоперек, та й там уже наша дорога. Буде легше: каміння нема. Якби так сухо, то ми би вже давно були дома. А так прийдеться ще з годину їхати.

Отже, показалося, що було легше лиш сидіти на возі, натомість для коней, хто знає, чи не було тяжче. Віз загряз по самі осі та й хитався, мов човен на воді, а коні западали по самі коліна в болото. Не було найменшої надії приспішити ходи.

— А оце вже наші поля, — Ілько показав батогом праворуч.

Їмость побачила нивки з обмоклими, обслизлими кукурудзами. Вони поспускали додолу зів'яле листя та й виставили голий лабуз, ніби просушували своє жовте тіло, познімавши одежу. Їмості самій зібралося на балакання з нудьги.

— Ще кукурудзи в вас не збирали?

— Котра рання, то зібрали, а котра пізня, то ще ні. А їмость свою вже зібрали?

— У нас не садять кукурудзи.

— Та й у нас ні.

— А от.

— Сіють. То сіяна, не саджена.

— Та спромогаються люди так далеко гній возити?

— А де ж це поле виділо гній? Тут іще гною не було, відколи воно. Правда, кукурудза уродить і на гною, може, ще ліпше, як без гною.

Вона ж родила без гною через те тільки, що була неписьменна та не дочиталася ще господарських книжок, що кукурудза потребує гноєного грунту. Як прочитає, то не схоче родити!

З такою розмовою доїхали аж до села. Їмость ахнула, побачивши його. "Такий це інни сьвят?!" Ціле село на одній купі, в якімось величезнім ярі. Вулички вузенькі, круті, хати — стріха в стріху, плоти високі, обліплені гноєм чи болотом. Западня.

— Сумно в вас, — сказала їмость.

— То лиш у сльоту так; як сухо, то веселіше.

Під плотом стояв хлопчик із торбинкою через плечі, з одною босою ногою та й плакав.

— Чого плачеш, хлопчику? — запиталася їмость.

Намість хлопчика відповів Ілько:

— Це школяр. Іде додому та загубив один чобіт у болоті. От як онде стирчить із болота!

Ілько показав пужалном на дорогу:

— Іди ж йому подай!

Ілько зліз із воза, схопив чобіт за вухо й витяг його разом із купою болота.

— Бери, Андрійку, чобітки в руки, так борше зайдеш.

А Андрійко, як тільки переконався, що Ілько вже на возі та не так хутко злізе, то крикнув за ним:

— А ти нащо везеш жидівку?!

Ілько помахав на нього батогом:

— Ой! А цить же! Та то їмость!

— То така стара їмость? У такій великій хустці, як жидівка!

— Чекай, чекай! Ще я тебе колись зловлю! — крикнув йому навздогін Ілько та й тішився, що хлопець назвав їмость жидівкою.

На ганок проти їмості вибіг Радович із кріслом, Приставив крісло біля воза та й балакав без упину:

— Цілую руці! Га-га! Такі несподівані гості. — У нього всі гості називалися несподіваними. — Вкінці, каже мені Галя: "Та то вже час, аби мамця приїхали". А то така сльота!.. А вкінці, чи там також були такі дощі?.. До нас сьогодні прийшов якийсь жебрак... кажу вам, мамцю, укінці, такий заболочений, лиш йому очі світяться. Такий мені жаль бідолашного. Вкінці... а татко чому не приїхали? Ми хотіли дожидати на мамцю з обідом. "Укінці, — каже панна Броня, — мусимо заждати". Але ждемо годину, другу, нема мамці. Вкінці, каже Галя: "Певне, мамця приїдуть аж другим поїздом". Укінці... чи знають мамця? У нас була така велика індичка, та й учора відкусила їй свиня голову. Вкінці, запхала голову до хліва, а свиня відкусила. Галя трохи не плакала з жалю. Укінці, відколи Славко в нас, я ще не був у місті. Така кепська дорога! Вкінці, навіть по панну Броню посилаємо коні, бо годі пішки зайти. А Петро Курандас — уже небіжчик. Е!.. Та мамця його не знали. Вкінці, він іще молодий чоловік. А багач... Але, вкінці, тут є ще більші багачі. Не знаю, чи мамця люблять пляшкове пиво. Вкінці, може, вже сквасніло. А Славко дуже добре грає преферанса. Вкінці, де він так навчився? О, небоже, оженимо, оженимо. Я думав, що татко приїдуть; хотів порадитися в одній справі. Вкінці, жадає від мене Гафія Курганюк метрики... Мамця не знають Гафії. Е, то дівчина...

— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, мене вуха болять, — перебила Галя.

Але Микольцьо не переставав. Він тішився. А як собака з утіхи відчуває непереможну потребу махати хвостом, так він відчував потребу махати язиком. Помагав їмості роздягатися й не вгавав балакати. Відносив її одіж до шафи, держачи в протягнених руках, обережно, буцім якусь скляну посуду, що боявся, аби її не збити, або буцім якусь нечистоту, що боявся, аби нею не покалятися. За кождим разом, знімаючи з їмості одежу, схиляв голову, ніби кланяючись. Але балакав і балакав.

— Та хоч не гадай безперестанку "вкінці"!

— Перепрошаю: нарешті! — поправився Микольцьо й балакав далі.

Намість "укінці" говорив уже "нарешті", а як помилився, то перепрошав.

Як їмость віталася зо Славком, то Микольцьо не дав їй ані слова

читати