Електронна бібліотека/Проза

рукою:

— Е! Не багато він завадить.

Але котрий не сіяв, то вже брався сварити:

— Но міркуйте ж собі, наважився працю змарнувати!

Як же минула вже третя триднівка, то люди свистали:

— Фть! Зогниє бульба на нінащо!

А дощ не переставав. Рівненько, все однаково: цяп-цяп, цяп-цяп. Не спішиться, має час: цяп-цяп, цяп-цяп! Не вмучиться, не спочине й на хвильку: цяп-цяп, цяп-цяп! Не слухає ні просьби, ні прокльонів: цяп-цяп, цяп-цяп! Куди рушитися, де поступити: цяп-цяп, цяп-цяп! Чи їси, чи спиш: цяп-цяп, цяп-цяп! Старі люди ані тни не могли собі нагадати такої довгої сльоти, а то таки: цяп-цяп, цяп-цяп! Молоді ж перестали вже вірити, що колись та може ще настати на світі якась погода: а то таки цяп-цяп, цяп-цяп!

Цяп-цяп та цяп-цяп, а щоб тобі матір пороло!

Ось вам, люди добрі, рідний край!

Здавалося би, що в таку сльоту найбільша нудьга панотцеві. Отже ні! Він завсіди десь пропадав з полудня, а приходив аж на вечерю, їмость передумувала, де він може пробувати, й ніяк не могла здогадатись. Не любила допитуватись, але кортіло довідатися. Перечула через люди, що в читальні. Одначе що він там робить день у день? Невже ж послухав отця Тріщина та хоче відстрашити людей від читальні? Це ж би було дуже погано!

— Піди-но, Пазю, до читальні на підслухи, що там панотець раз у раз так довго робить? Але, знаєш, — потаємці, аби ніхто не помітив.

— Добре!

Потаємці, крадьки, нахильця, непомітно, потихеньки — це Пазя вміє, не треба її вчити!

Стала собі в крамниці в сінях за дверми та й наслухала.

Всередині сиділи читальники та й сумно кивали головами. Поміж ними Сенько Грицишин сперся ліктями на коліна й розповідав щось уже десятий раз за вибори:

— П-приходить до м-мене ввечір, ж-жінка коло печі, а я сиджу на л-лаві. "Що ж, — каже, — Сеньку? Н-не раз ти мені послужив, п-послужу й я тобі тепер. Давай, — каже, — сюди ль-лєгітимаційну карту!" А м-м-м...

Не міг докінчити, зітхнув. Спустив голову вниз і опер її на долоні.

— А м-мене щось якби ножем у саме с-серце. "Не д-дам, — кажу, — пане жонцо". А він мені: "Даси, — каже, — не бійся. Бо я подам тобі п-прось-бу п-письмену". Виймає з кишені п-поляруш, добуває дві п-паперові с-с-с...

Зітхнув знов, покрутив головою й забирався до дальшої бесіди так, неначеби мав зняти тяжкий камінь із землі проти себе. Слухачі кивали сумно головами.

— Дві паперові с-сотки, т-такі с-синенькі. Змальована на них така делікатна панна з синіми чічками: д-держить у руках такий вінок д-довгий. Написано нумер с-сто. Є й по-нашому: с-сто корон. "А що, — каже, — тепер д-даси? Ц-ці гроші д-д-д..." .

Замовк, ніби пригадував собі, що сталося далі;

— "...для тебе", — каже! — аж крикнув Сенько. — А я п-посунувся на л-лаві в сам кут та й справив п-проти нього обі д-долоні. "Б-ба, ні, - кажу, — пане, це не для мене, ц-це для х-рунів!" А він-таки: "Б-бери, - каже, — бо сховаю!" — "Ховайте, — кажу, — таки ліпше б-було би, як би-сте були не вий-м-м-м..."

Аж голову похилив набік, так тяжко прийшлось йому вимовити це слово.

— "...м-мали!"-промовив укінці, наче горіх розкусив. — Він до мене: "Сеньку, — каже, — та що тобі сталося? Чи ти не при п-пам'яті? Чи ти мене не пізнаєш? Адже ж це я, К-краньцовський, що не раз у тебе ночував та й м-маю надію ще н-не раз п-переночувати". — "Проше, — кажу, — запрошаю вас к-красно, кілько хочете та й к-коли хочете. Але голос мій п-піде, однако, на Сосновича". — "А я тобі, — каже, — п-присягаю, що Соснович не буде послом. Не може бути, бо я вже знаю, як де пішли правибори. Чи по п-правді, — каже, — чи не по правді, то вже Шубравський має більшість голосів у кишені. Ти собі не д-думай, — каже, — що це загальне голосування, тут виборці. Ціле, — каже, — село може бути за Сосновичем, а виборець один за Шубравським. Мені, — каже, — не треба твого голосу на те, аби Шубравського зробити послом, бо він буде й без того послом. Лиш мушу про стид мати твій голос. Бо подумай собі, — каже, — яке би було у мене лице перед панами, що я — головний агітатор Шубравського, а виборець із мого села та голосує на Сосновича". Але я йому кажу: "Шкода, — кажу, — пане жонцо, вашого труду, бо я свого слова не скасую". А він мене не слухає, наставив гроші та й каже: "Бери!" Я, знаєте, розложив отак руки...

Сенько випрямився й розвів руками.

— "Р-ріжте, -кажу, -мене! Б-беріть, -кажу, — ніж та й таки ріжте!"

Знов сперся ліктями на коліна, спустив голову вдолину й крутив нею. Потім відкашлянув і говорив далі:

— Ех! Ех! Ех... Лишив він мене; каже, що я дурний або п'яний. Береться він до жінки. Я таки з-задеревів на лаві. Що ж ви собі гадаєте? Б-баба своє знає. Вона то видить, що мене д-д-д...

Замовк, підняв полу та й обтирав очі й ніс.

— Ех, смотолока! — виправдував Сенько таку наглу перерву. — Баба знає те, що м-мене довги тиснуть. Лиш д-дивіться, а г-грунт на ліцитацію. Та й по м-мені. Отам до песької матері! Ех! Смотолока проклята.

Знов обтирав полою очі й ніс. А люди кивали сумно головами, достоту як

читати