Електронна бібліотека/Проза

запитався ще тричі, те ж саме. Пазя мовчала й узялася мити тарелі.

— Ти не чуєш?.. Ти, кажу, не чуєш?.. Може, я тебе посилав? Я тебе не посилав. Може, їмость тебе посилали? Певне, їмость, коли ти мовчиш. Зараз запитаюсь я їмості, нащо вони тебе там посилали?

По цих словах справився панотець виходити з кухні. Не було ради, мусила Пазя промовити. Вона розуміла це дуже добре, що панотець піде до їмості та й заявить, що Пазя казала, буцім їмость посилала її на похорон. Тоді дістанеться їй і від їмості.

Пазя перестала мити тарелі.

— Ніхто мене не посилав, — відповіла соромливо.

Достоту, як та миша під снопами, що як снопи розберуть аж до подення, то вона ховається в нору. А як налляти там коновку води, та миша виходить несміливо, мокра та непишна.

Панотець аж усміхнувся; радувався тим, що все сталося так, як він собі наперед уложив. Обернувся лицем до Пазі та й говорив:

— А ти чого перестала мити тарелі? Ти своє роби, можеш говорити й при роботі.

Із двох причин заставив панотець Пазю до роботи. Перше, боявся, що їмость вирядить його з кухні, як побачить, що він заважає кухарці при роботі. А друге, волів винуватця зовсім безборонного. Здавалось йому, що винуватець при роботі — то так, неначеби мав зв'язані руки.

Відповідь Пазина звела сварку набік. Із цього був панотець зовсім радий. Отож, заки приступав до головної речі, переконував уперед Пазю, що вона навмисне шукає собі приключки, аби могла нічого не робити. Це переконання тривало так довго, що Пазя за той час помила тарелі та й виносила надвір цебрик вилляти воду. Панотець не попускався її, дибав хутенько за нею надвір і не переставав навчати.

Здалеку виглядали панотець із Пазею, як яка залюблена пара. Він приговорював до неї миленько, а вона тільки рум'янилась.

На сьогодні закінчив панотець сварку одним потайним признанням. Одначе вперед заглянув до сіней і подивився крізь вікна на подвір'я, чи хто не підслухує. Хоч нікого не було, отже-таки панотець не зважився говорити вголос, але шептав до Пазі:

— А ти знаєш, що за таке свідоцтво перед судом та мене можуть скинути з священика?! Тобі мусив це хтось сказати. Ти навмисне тягнеш мене перед суд, аби я стратив хліб. Скажи мені, хто тебе до цього намовив. Скажи, не бійся, я нікому не вповім. Може, Іван?

На цей раз не домагався відповіді. Не для того, щоби не вичерпати тему до сварки (за те панотець не мав страху), а радше для того, щоби не зразити собі їмості задовгим пробуванням у кухні. Бо хоч завважив, що їмость лишила йому волю сварити, то все ж боявся перетягати струну.

На другий день рано пішов панотець за Пазею аж на город. Мав уже також цілий план уложений. Питатиметься Пазі, хто її заставляв заходити з Петром у суперечку? А змусити її до відповіді думав у той самий спосіб, як учора. Одначе ще до Пазі не дійшов, як до города надбіг війт.

— Просили пан комісар, аби панотець були ласкаві прийти на вибори!

— На які? — здивувався панотець.

— Вибиратимуть виборця, аби голосував на посла.

Панотець глипнув, чи Пазя ще в городі. Була, щось микала на грядках.

— Чоловіче! Ані гадки, я не маю коли, — сказав хутенько панотець.

— Пан комісар дуже просили. Панотець зараз вернуться. Вибори підуть раз-два.

— Чоловіче, дай мені спокій! Я маю роботу! Я все мушу сам зробити, не маю ким послужитися, хоч гинь!

На доказ цього пішов на найближчу грядку. Там росла ріпа, а поміж нею морква. Хотіла там їмость посадити місячну редьку, але в крамниці обмахнулися й дали насіння ріпи. Вона гарно зійшла й буяла собі поміж морквою. Ще, може, ніколи в такім добрі не пробувала, як ось тепер. Панотець похилився над тою грядкою, та й микав із завзятком моркву з ріпи, ніби полов. Непривичний хилятися, почервонів, мов печений рак, бо кров ударила до голови. Аж засапався над тою роботою, аж млості підступали йому до серця. Отже не вгавав, микав і все микав моркву й складав її на купу.

— А панотець нащо проривають моркву? Та то ще шкода псувати, вона би ще росла, — обізвався війт.

Панотець піднявся. Сопів з утоми, як ковальський міх. Подивився на війта страшними очима. Вони здавалися через те страшними, бо виступили трохи наверх від того, що панотець хилявся.

— Що тобі питати? — сказав до війта і оглядав його уважно.

Війт догадався, чим такі обзорини можуть покінчитися. Отож, не гаючись, лишив панотця й відійшов.

— То я скажу панові комісарові, що панотець не мають часу, — обізвався війт на відхіднім, не оглядаючись.

За ним пішла й Пазя. Але панотцеві не до того тепер було. Він боявся їмості за моркву. Підняв одну з землі, обтер полою й покушав. Пісок засквирчав під зубами. Але попри те засмакував панотець моркву. Не було що довго роздумувати, таки треба поховати сліди своїх трудів. Тільки де? Ніде інде, лиш у бур'яні. Там, за стайнею, росте висока кропива. Отам би її! Панотець напхав намиканою морквою повні кишені від штанів. Отже-таки ще на один раз лишилось. Обернути б іще раз із кропиви в город.

Покидавши моркву в кропиву,

читати