Електронна бібліотека/Проза

знайомі. Зустрічалися на сервітутському суді. Ось де зустріли свідка-підбрехача.
Юрій не вірив своїм очам. То їхав давній гусарин. Поруч сиділа огрядна його дружина. Пізнав у ній Павлину. Вона зблідла.
— Маємо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! — гнівно звернувся дружко. — Хочу повернути на твою спину буки, якими ти частував селян. Пригадуєш? Злазь з брички!
Зляканий гусарин корився, злазив з брички, а Павлина закрила лице руками.
— Скільки прикажете, гусарине, відміряти київ?
— Змилуйтеся, — став той на коліна.
— Зупинись! — втрутився Юрій. — Не годиться у цей весільний день згадувати зле...
— То хай веселиться з нами! — загули весільчани. — Хай потанцює своєї гусарської!
— Правильно! Танцюй!
— То інше. Хай потанцює, — погодився і Юрій. На галявині край лісної доріжки стали колом весільники. Задуднила флоєра. Нехотя гусарин, поглядаючи з острахом, почав танцювати. Дивний то був танок. Тряслися плечі й груди в танцюриста, брязкотіли медалі.
— Давай ще! — гукав дружко. — Танцюй! Хай і твоя пані разом танцює!
— Того не треба! — втрутився Юрій. — Краще хай вип'є з нами вина!
— Хай, батьку!
Юрій підніс келих вина Павлині. Пила вона, не зводячи очей з свого колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу в недопитий келих. Юрій взяв його і допив. Тим часом, ледве тримаючись на ногах, підійшов гусарин. Допомогли сісти на бричку поруч Павлини. Поїхали.
— Рушаймо далі, братове! — тихо промовив Юрій, але не сів на коня, а повів його за поводи. Кінь понурив голову, наче відчув настрій свого господаря. Повели за поводи коней і всі інші. Ніхто не подавав голосу — чекали, що скаже Юрій. А він мовчки вів коня, як колись під час жалоби козаки понуро вели коней тихою ходою.
Після весілля пішов-таки в мандри, відшукував давніх друзів, гостив у них, розпитував про життя. Пішла слава, що повернувся знову мандрівний лірник. Зупинився якось у віддаленому селі, де відбувалося храмове свято. Його гра і співи привернули увагу багатьох. Дехто не пішов до церковної служби, заслухавшись дивного лірника. Два молоді гуцули не відходили від нього. Просили кілька разів проспівати невідому їм раніше пісню, та й самі почали вторити за лірником.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла.
З цим співом сягав думками аж до берегів Дніпра та й далі; посилав братам свій голос.
З піднесенням повертався до рідної оселі, приносячи багато вражень від зустрічі з різними людьми.
Ще милішою здавалася тепер вона. Шуміли сосни, наче вітали повернення. А батьківська хата тихим скрипінням дверей нагадувала дитинство.
Якою піснею привітати тебе, рідна оселе? Які барвінкові плетива-слова постелити біля порога батьківської хати?
А згадки про перебування у Львові подавали свій голос. Гнів до єзуїтів, цареславців і любов до народу висловлював у новому вірші:
Тя жог татарин, бісурман,
Пив твої криви ляцкий пан,
Та ще й донині він не сит,
Бо ще й донині рад би пить!..
А білий цар, як змій, стоїть,
Та рад би зжерти цілий світ,
Та рад би разом всіх слов'ян
Закути у оден кайдан...
А єзуїт ввесь світ би рад
Перестроїть на римський лад
Та й ту святую нашу Русь
Заколотити в свою грузь...
Мав надіслати вірш до Драгоманова на Україну. Хай почують щирий голос буковинця наддніпрянські брати. Але довідався, що Михайло Петрович збирається побувати на Буковині. Він надсилає Федьковичу в Сторонець-Путилів цікаві листи й нові книги. А серед них і “Історичні пісні малоруського народу”, збірки казок та чумацьких пісень Івана Рудченка, зладнані з допомогою його брата Панаса Мирного, ім'я якого вже стало відоме, завдяки надрукованим у “Правді” творам.
Листування з Драгомановим окрилювало Юрія. Та ось він одержує ще й таку звістку:
“Високоповажний Добродію,
Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надіюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишіть, будьте ласкаві, чи застану Вас дома? Мені б треба було переглядіти вкупі з Вами спис слів, що вибрані з Ваших повістей, котрі тепер печатаються у Києві...
20 серпня 1875 р.
М. Драгаманов”
Федькович негайно дав свою відповідь:
“Вельможний пане!
З несповитою радістю Вас дожидаю! Лиш то одно мені жаль, що у моїй простій гуцульській хаті не матимете тої вигоди, на яку призвичаєні...
25. 8. 1875.
Вірний Ваш слуга Федькович
Ще в одному листі Драгоманов сповістив: “Мене офіціально (міністр через царя) вигнано з університету. Разом заборонено кликати і в Одеський, і Харківський”.
Готувався Юрій до зустрічі наддніпрянського гостя.
У кінці серпня 1875 року Драгоманов, емігрувавши за кордон, побував у Станіславі, кілька днів жив у Львові, заприятелювавши з революційними студентами Іваном Франком та

читати