Електронна бібліотека/Проза

Всі любящі правду й світло,
Поборники волі!
І судитимуть тиранів
Страшним, правим судом...
Кому понести свій благородний гнів? З ким розвіяти тугу серця й душі живої? Хто гуцульську правду привітає, як матір скорботну?
Не давали спокою німецькі чиновники і в рідній хаті. Прибуло їх два з жандармської управи. Цікавились його паперами, листуванням з літераторами Львова та Відня, вимагали звітувати про свої мандрівки, загрожували позбавити пенсії, бо, мовляв, для цього треба носити мундир.
“Німчики мене, братику, доїдають, — писав Юрій до Горбаля. — Кажуть зректися свого народу, свого краю, своєї музи або подякувати їм за пенсію. Я на посліднє пристав; тепер же звідки жити? Я гадав піти до Коломиї і там яке белетристичне письмо основати”.
Доки почувати себе невільником у рідному краї? Якими словами вимовити почуття вигнанця? Задумує написати кілька трагедій, в яких обставини штовхають на занепад не тільки окремих людей, а й цілі народи. Обдумував сюжети та варіанти трагедій “Довбуш”, “Гонта”, “Керманич”. Але в трагедіях муза поета відступає в тіні романтизму.
Відчував свою невправність у новому жанрі. Треба ще гартувати сили. А може, стати самому керманичем на дарабі, випробувати здатність вести її розбурханими хвилями бистроводдя. Треба навчитися тримати стерно і на чорториях житейських течій. Тоді легше буде створити трагедію. Виношував сюжети, робив начерки то німецькою, то українською мовами.
Шукав творчої поради, листувався з редакторами журналу “Правда”. Але мало було з того користі. Не дуже порадувало його видання творів заходами Остапа Терлицького в ^ Коломиї 1867 року. А на львівський журнал “Правда” гнівався, називав “паничами” народовців, які, друкуючи його твори, переінакшували зміст. Тому писав до Терлецького:
“Правда” не варта цибулі печеної”.
У хвилини тяжких сумнівів поет звертався до “Кобзаря”. Перебування в полоні Шевченкової музи було його спасінням.
 
* * *
У часи найтяжчої душевної гризоти опановувало бажання ширити освіту серед молоді. Складав казочки та пісеньки для дітей. Приходив десь на пасовисько, розповідав, а пісеньки супроводжував грою на лірі. Полюбили діти задумливого лірника, охоче зустрічали його, розповідали про свої пригоди і обиди. Хотів би не на вигоні просвіщати малечу, а переступити поріг школи. Та чи дозволять клерикали — круги темряви? Аж ось відраду Федьковичу приніс 1869 рік. Того року на Буковині було звільнено школи від опіки духовних консисторій та передано під нагляд місцевих, повітових шкільних рад, а також краєвої ради. При запровадженні цієї реформи Федьковича наставлено шкільним інспектором на Вижницький повіт, в якому значилося сім шкіл: в Путилові, Дихтинцях, Розтоках, Іспасі, Бергометі, Лукавці, Мигові. Незабаром школу відкрито й у Вижниці. А згодом під його нагляд потрапляють школи у Вашківцях, Руськім Банилові, Карапчеві, Замості, Вилавчі.
Здавалося, що настав-таки час для здійснення вистражданих мрій. Школа...
Породжує незгасні мрії це святе слово. Юрієві уста вимовляли його благоговійно.
З великою охотою взявся заводити нові порядки в школах, Прагнучи розвіяти дурман консерваторів, що простягали свої брудні руки до освіти. Тут довелося витримувати значний опір, зазнати провокаційних підступів, доносів. Стійко захищав передові педагогічні погляди, листувався в питаннях школи з освіченими людьми. “Мені блиснула надія наші школи на народнім язиці побудувати”, — сповіщав Юрій друзів, мріючи написати, крім раніше складеного букваря, ще й географію, історію та інші посібники для школи. Великого значення надавав запровадженню загальноукраїнського правопису — “кулішівки”.
Нова діяльність визволяла Юрія з розпачу, душевної гризоти. Радів з того, що став біля живого джерела народної освіти. Але ця радість часто затьмарювалася жорстокою дійсністю. Школа завжди була дзеркалом соціального й національного становища в суспільстві. Коли втрачає вона народний грунт, то стає пустоцвітом. Вернути їй живу основу, зробити її знаряддям розквіту духовних сил — такі завдання поставив Федькович у своїй педагогічній діяльності.
Подовгу зупинявся в селах, навіщаючи школи. Сам брався давати уроки, навчав дітей співати рідних пісень. Мав змогу на досвіді перевірити чинність свого рукописного “Букваря”, хоч він і був відхилений консерваторами. А збірку власного упорядкування, видану Бучинським у Відні під назвою “Співаник для господарських діточок”, ширив у школах, навчаючи вчителів і дітей користуватися нею.
Педагогічна діяльність спонукала Юрія до написання байок, казочок, придибашок, в яких розкривався духовний світ гуцульських дітей. Віддав їм він своє серце і хист письменника.
Хоч діяльність педагога-реформатора викликала невдоволення консерваторів, однак він добув і прихильників, серед яких виявились відомі представники демократичної молоді — Мелітон Бучинський та Остап Терлецький. З ними листувався Юрій, порушуючи пекучі питання

читати