Електронна бібліотека/Проза

совісті, миготять сузір'я, ронячи чисті сльози на розтерзане вибухами поле бою.
Ой думи ви, думи, — вістуни тривоги й надій! Збирав на цих просторах ваші зоряні жалі древній Данте — переможець пекельних мук. А тепер син гуцульської недолі засіває ними народжувані вірші, щоб ішли блукати по світу, шукаючи притулку й привіту.
У цю тривожну ніч народився перший український вірш Федьковича.
Нічліг
Звізди по небеснім граді
І по одній і в громаді
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.
 
А як збліднуть тихо зорі,
Світле сонце зійде д'горі,
Хто тогді нам, бідним, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?
 
Де хто ляже, божа воля,
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити,
А зірниці ймуть світити.
Розбуджені канонадою, жовніри підвелися. Рушниці з багнетами тримали в руках, чекають команди до бою. Не дочекалися.
Вихором пронеслися гарібальдійці, наробивши бешкету. Потрапили під удари сусідні частини. Рота Федьковича не зазнала цього лиха.
На ранок розповідали про посічених на смерть австрійських воїнів. А ще тихцем ширились чутки: частина під командою офіцера-поляка склала зброю, перейшла на бік Гарібальді. Ці відомості бентежно вразили Федьковича.
 
* * *
Генерал Урбан поставив 40-тисячну армію на оборонні позиції, намагаючись зосередити в єдиний кулак частини, деморалізовані безнастанними нападами Гїрібальді.
Враховуючи підупалий дух австрійської армії, сардино-французькі союзники підготувалися до рішучого удару на південних підступах до Мілана під Маджентою.
Великий бій, що в ньому брали участь десятки тисяч з обох боків, закінчився кривавою поразкою австрійської армії.
На щастя, резервна частина, в якій служив Федькович, так і не була виведена на поле бою. Але він чув, як здвигалася земля від артилерійських обстрілів, спрямованих на австрійські позиції. Смертоносний гул потрясав повітря, освітлювались від вибухів околиці й палахкотіло небо. Довелося Федьковичу з своїми жовнірами кілька днів підбирати поранених та хоронити забитих.
Засіяне трупами та покаліченими вояками поле спускалося схилом до річки. На березі найбільше було поранених — мабуть, повзли до води тамувати жагу. Дехто востаннє в своєму житті напився з щедрого плину чужої річки. Місцями хвиля змивала з берега криваві плями. Чия то кров? Італійця, чи француза, чи, може, гуцульського бездольця?
Ось поруч людей конаючий кінь. Його наповнені сльозами очі наче увібрали в себе жахливе видовище бою. А обіч поранений офіцер пробує звестися, але не вистачає сили. Груди й лице геть закривавлені. Осип пізнає того, що погрожував йому в вагоні. Поруч шабля, якою він хизувався та нахвалявся рубати всіх. Лиха доля спіткала зухвальця.
— Врятуй, камраде, не дай загинути... — благав.
— Врятую, бо це мій обов'язок, — Осип узяв на свої плечі пораненого. Та ще й шаблю його підібрав.
Довелося підбирати загинулих воїнів і сардінсько-французької армії.
Ось французький гренадер лежить бездиханне впритул з австрійським жовніром. Наче побратала їх смерть на полі бою.
А ось молодий воїн у гарібальдінській червоній сорочці. Груди прострелені, лежить горілиць, наче гордість воїна з табору Джузеппе не залишила його і по смерті. Пізнав юнака і наказав Федькович поховати його з честю, а топірець з портретом Гарібальді віддав Михайлові Дучаку, наказавши зберігати його.
На ранок наступного дня Осип із своїми друзями садив кущ троянди поруч свіжої могили загиблих. Із-за узгір'їв підіймалося, наче кров'ю мите, сонце, поволі описуючи своє коло. Тріпотіло під його промінням листя пошарпаних набоями дерев, і десь обзивався кличним голосом приальпійський птах, може, збирав до гнізда розполоханих дітей.
Увечері до похідного намету з'явилася скорботна муза, народжувалась пісня “Під Маджентою”. Простими словами поет висловлює вболівання за всіх загиблих, що їх австрійська вояччина поставила перед лицем смерті та ганьби. Не звеличує співець тупоголових генералів, не прославляє цісарське благоденствіє, не схиляє голову перед габсбургським троном. Бо полягли ж на полі бою гуцули, словени, чехи, батьківщину яких топче жандармський чобіт.
Сльозами і кров'ю скроплені слова народженої пісні:
Гей у полі, у полі
Там літають соколи;
Летя літають, сумненько гукають,
Аж мене серце болить.
 
Ой серденько, серденько,
Чого ж тобі тяженько?
Канони 49 грають, кулі заспівають,
Най ти буде раденько.
 
Буде, буде раденько:
Буде рано-раненько
Сонце сходити, перестанеш жити —
Гуляй, гуляй, серденько!
 
Ой сонечко сходило,
Туманами ся вкрило;
Канони грали, кровйов розливали,
Аби ся не дивило.
 
Подиви ж ти си, мати,
Та на наші кабати 50.
Вся кабачина — то кров, то калина, —
Ци-с мня годна пізнати?

читати