Електронна бібліотека/Проза

Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
— Це ж той, — тихо звернувся до нього Василенко, — про якого Франко сказав: “Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала”.
Інакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Ніби представлені тут дві Галичини — одна в особі Романчука, а інша, демократична, в особі Стефаника.
Красиво й переконливо вітав галичанин Студинський, закінчуючи промову:
— Він підняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинці. Від чеської громади вітав Коварджик...
Професор Харківського університету Сумцов говорив повільно, ніби викладав свої історико-філологічні дослідження з висновками:
— Не бідний той народний грунт, на якому могли вирости такі спостережливі й чулі письменники, як Іван Петрович Котляревський.
Тільки ступив на трибуну представник Чернігівського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрівся поглядом з віце-губернатором, що неспокійно засовався в кріслі. Фонвізін не зводив очей з голови зборів. Трегубов читав загрозу в тому погляді. Його чотирикутна постать ніби наїжачилась і набубнявіла.
— З того часу, — лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, — забуте й закинуте під сільську покрівлю слово, наче фенікс з попелу, воскресло знову і в устах батька нашої української літератури Івана Котляревського гучно зазвучало по всьому світу!..
Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на віце-губернатора, який чимдалі більше хмурив брови, пускаючи загрозливі стріли на голову зборів.
Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрієвська від Чернігівського драматичного гуртка. На голові в неї солом'яний капелюшок. Світле волосся, блакитні великі очі й чарівна усмішка — дівчина швидко привернула увагу слухачів. Вона, позираючи на Лесю Українку, яка відповідала їй схвальним поглядом, почала:
— Шановні панове!
Тут сталася несподіванка. Трегубов, зустрівши нищівний погляд Фонвізіна, почав дзвонити. Але дівчина продовжувала.
Голова дзвонить, не даючи промовляти. Віце-губернатор підіймається з крісла, ще раз кидає грізний погляд голові і виходить з ложі. Радник Філонов залишається. Він зводиться, тримаючись за ефес шаблі, наче збирається придушувати чергове повстання.
Зблідлий Трегубов продовжує дзвонити. Вловлюючи хвилину, дівчина настирливо знову:
— Шановні панове!
Нарешті тремтячим голосом звертається Трегубов:
— Панове! На цьому урочистому засіданні не повинно бути місця демонстраціям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання і розлігся визивний сміх. А відтак знявся галас. Чулися вигуки:
— Ганьба!
— Дайте говорити дівчині!
— Свободу дайте!
Як хвиля під час прибою, прокотився по театру рокіт від гальорки до залу. Здавалося, що й розвішані на другому ярусі портрети Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Костомарова заворушилися. А Шевченко в срібній рамі ніби ожив і гнівно, заклично поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дівчині.
Знову калатав у повітрі дзвінком голова, не давав промовляти.
На сцену швидко підіймається харківський присяжний повірений Міхновський. Галас спадає.
— Мені доручено зачитати привітання, написане тою мовою, яку відродив у літературі Котляревський, — виразно говорить Міхновський. — Якщо виступати на святі Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а привітальну теку залишаю президії зборів, — кинув на стіл.
Знову галас, дзвінок голови. Міхновський не сходить зі сцени.
— Прошу, — продовжує він, — записати в протокол засідання мій протест і дати виписку для оскарження в сенат.
— Правильно! — загули голоси.
Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити? Дівчина кидає і свою порожню теку на стіл президії, сходить зі сцени, зустрінута обіймами Лесі Українки. Підіймається чернігівський повірений Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють враження.
— Я підтримую законну вимогу повіреного Міхновського і приєднуюсь до його протесту.
Трегубов надає слово співробітникові “Орловського вестника” Чоботарьову, сподіваючись якогось захисту.
— Друзі! — почав Чоботарьов. — Ми прибули сюди з Орловщини на народне свято. Нас обурює таке становище. Я — орловець — приєдную свій протест, погоджуючись з попередніми ораторами!
У залі не змовкали вигуки, їх підтримувала гальорка.
— Ганьба!
— Дайте свободу ораторам!
— Геть узурпаторів!
— Свободу дайте!
Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кілку.
На сцену виходили один за одним представники, що мали читати свої привітання. Вони демонстративно забирали тексти привітань, а порожні теки клали на стіл президії.
Першим піднявся з місця Василенко, за ним Панас Якович та

читати