Електронна бібліотека/Проза

злякало його. Він тільки широко глянув і промовив:
— Як?
— Хіба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слідчий.—Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорія Момота? Сам чи вдвох із його жінкою?
Тільки тепер Зінько цілком зрозумів, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та він одмовив поважно :
— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
— А хто ж це зробив?
— Не знаю.
— Так я ж знаю! — скрикнув слідчий, устаючи.— Знаю і кажу тобі: ти!
І щоб уразити більше злочинця, він до голосу грізного ще й показав на його пальцем:
— Ти вбив його, і я тобі розкажу — як. Ти прийшов уночі до його жінки, думав, що буде вона сама, а зустрів його. Ви посварилися, почали битися, і ти вбив. Тоді повісив, щоб подумали, що сам Момот повісився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер мені треба знати тільки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох із Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!
Слідчий стояв перед Зіньком, грізно впиваючись у його очима. Зінько трохи тремтячим голосом одказав:
— Ні сам, ні з нею. Нічого цього не було, а коли хто вам і сказав, той брехун, та й годі! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене... Я не винен нічим, шукайте винного деінде.
— Добре! Ми знаємо, де шукати,— промовив глузливо слідчий.— Урядник! Арештувати його і відіслати в город!
Урядник підійшов до Зінька.
— Ваше високоблагородіе! — промовив Зінько.— За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне діло? Ніхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж гріх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..
— О, язикатий, язикатий! — сказав слідчий.— Дарма: посидиш трошки в острозі — там язик тобі прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказів шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!
— Люди добрі! — озвався Зінько,— свідчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так ізганьблено й знехтувано!..
— Ну, ну, йди, не розпатякуй! — потяг його врядник із світлиці за рукав.
Слідчий сів писати постанову про те, щоб арештувати Зінька.
Поки це робилось у волості, Гаїнка вешталась собі по хазяйству і нічого того не знала. Виглядала Зінька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести,— вхопила відра й побігла до колодязя. Підходячи до його, бачила купку жінок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зінька, зараз і попитала:
— Чи ви не були біля волості, не бачили там мого чоловіка? Як пішов туди, та й нема.
Жінки глянули на неї якось чудно, потім іззирнулися проміж себе. Гаїнка здивувалася:
—-Що це ви на мене так дивитеся?
— Та вона нічого не знає,— промовила стара баба, а потім загомоніла до Гаїнки:— Так ти нічого й не знаєш, дочко?
— А що ж мені знати? — спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.
— Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! — захитала головою і мало не заголосила баба.— Та вже ж везуть твого Зінька, везуть його в город до тюрми!..
— Зінька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?
— Правду, серденько, правду! Уже й коні запрягають, везуть його... бо виявив слідчий, що Зінько Грицька вбив.
— Брехня! Це брехня! — скрикнула Гаїнка.
Відра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.
Бігла до волості. «Уже коні запрягають, везуть-везуть...»— це тільки було в неї в голові і било в голову, як молотом. «Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспіти!..»
Бігла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помічала.
Ось видко волость... он рундук... он підвода перед Рундуком... люди... Зінька нема...
Вже добігла до рундука, як його побачила: виводили з волості з ізв'язаними назад руками.
Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:
— Що це? Нащо це? Зінечку, за що це?
— Кажуть, що я Грицька вбив... Везуть... в острог...
— Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька... Ні, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали... Ні, не можна. Я розв'яжу!..
І вона почала розв'язувати йому руки.
— Геть, молодице, не чіпай! — сердито відштовхнув її десятник.
Зінько стояв блідий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника і казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:
— Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустіть мене!.. Я розв'яжу... Йому треба додому... Швидше пустіть мене!..
— Одведіть її геть! — почула Гаїнка чийсь голос і побачила на рундуку якогось пана. Зрозуміла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук і підбігла до пана. Зупинилась перед рундуком і, дивлячись до пана вгору, говорила:
— Паночку, лебедику мій!.. Ви ж бачите, Зінько ж не винен... Ви ж знаєте,— він же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити,— нащо вони його зв'язали?
Благала тихим голосом,

читати