Події

Ще не спокушений Моцартом, ще не обтяжений Кеном Кізі, Мілош Форман знімає комедію «Гори, моя панянко! (Бал пожежників)» - сатиричну і неймовірно метушливу стрічку за п`єсою Вацлава Шашека. Цей фільм стає останнім чехословацьким фільмом Формана і однією з причин його еміграції з Чехословаччини до США. «Гори, моя панянко!» у деяких моментах дуже нагадує серію фільмів про французьку жандармерію з Луї де Фюнесом. Ролі майже усіх пожежників виконували не професійні актори, а справжні представники цієї професії, і перед еміграцією Форман був змушений офіційно вибачитися перед чехословацькими пожежниками за те, як він їх у своєму фільмі зобразив. А зобразив він їх так.

Голові старенької пожежної бригади виповнюється 86 років і з цієї нагоди бригада вирішує влаштувати бал, в кінці якого голові мають вручити почесну нагороду – бронзовий топірець. Проте, вже з перших секунд фільму бачимо повну організаторську безпорадність бригади (хоч, здавалося б, чи є професія, що вимагає більшої зосередженості і організованості, ніж професія пожежника). Старигани з бригади вирішують провести в межах балу лотерею, у якій можна буде виграти різні харчові лоти – торт, головку сиру, пляшку пива, шоколадну кульку і т.п., але ще перш ніж на бал сходяться гості, мінімум половину лотів хтось тихенько потягує собі і організація балу розвалюється на очах.

Потроху збирається товариство, а у наших відважних стариганів визріває нова ідея – влаштувати серед учасниць балу конкурс краси, щоб найкрасивіша дівчина вручила голові бригади довгоочікуваний топірець. То ж бо вони ходять по залі і вмовляють красунь взяти участь у конкурсі, то тут то там наражаючись на небезпеку отримати тумаків від розлючених хлопців, які навідріз відмовляються вірити у добрі наміри ветхих пожежників щодо їхніх дівчат. Відбір перетворюється у страшний балаган, але якимось чином таки вдається вибрати вісім претенденток, на яких у кімнаті біля зали вже чекає «журі» з тих-таки стареньких членів бригади. Дівчата заходять, дехто роздягається перед нашими бравими пожежниками до купальника, старигани щомиті витираються від поту з несподіваного щастя, по-військовому муштрують бідолашних конкурсанток і вдають, що добре знають як відбирати переможницю на таких конкурсах. Але, звісно, ніхто нічого не тямить, і тут також не обходиться без шепотів-суперечок на предмет що робити далі.

Усіх претенденток вирішено показати публіці, їм наказано по одній виходити на сцену під оркестровий марш, але дівчата соромляться і ховаються хто куди. Кількох красунь виносять на сцену помічники, за кількома женуться сердешні «члени журі», оркестр тим часом замовкає і музиканти посьорбують пивце, вичікуючи, коли загальна веремія згасне.

А згасає щось одне лише тоді, коли розпалюється інше, тож наша веремія згасає тоді, коли у хатинці недалеко від пожежної частини раптом вибухає пожежа. Браві винуватці свята тут як тут, за ними підтягуються гості балу і всі зачудовано споглядають як горить хата, як з неї виносять речі, а за ними й діда-господаря, якого садовлять навпроти пожежі, щиросердно примовляючи: «Діду, може ти змерз? Підсунься-но ближче до вогню, зігрієшся!»

За весь фільм ще ніхто ніколи не був аж настільки умиротворений: поки пожежники намагаються виштовхати пожежну машину по льоду на пагорб і закидають хату лопатами снігу, глядачі тихо стоять, мов укопані, сьорбаючи напої, що їх захопив з балу офіціант, допитуючись усіх, що вони замовляли і вимагаючи від них розрахунку просто посеред пожежі, а дід, дивлячись на полум`я, промовляє «Отче наш». Так зовнішня трагедія породжує внутрішню ідилію.

За певний час наші герої і їхні гості повертаються на бал з фантастично щирою метою – зібрати усі лотерейні квитки і вручити усі призи горопашному дідові, в якого тепер нічогісінько не лишилося. Але – о, жах –  призи зникли!  Зголоднілі, злодійкуваті «хтосі» усе поїли! Знову зчиняється ґвалт. У залі вимикають світло і просять злодіїв у темряві повернути вкрадене. І коли вже вмикається світло, всі бачать як украдену головку сиру кидає на стіл один зі старих пожежників – саме той, що упродовж усього фільму найбільше переживав, куди пропадають харчі. «Злодій» тут-таки вмліває, бо розуміє, що бригада приречена на сором до кінця життя.

Поки злодія приводять до тями і радяться, як бути зі зниклими призами, гості розходяться, у залі залишається тільки давно забутий голова бригади, який увесь час рвався на сцену від нетерплячки почути привітання і отримати таку тепер примарну нагороду. Серед тиші порожніх столів, бригада вносить коробку з топірцем і вітає свого заслуженого голову. А 86-річний голова, мов накручений механізм, безпомильно орієнтований на сльози щастя з нагоди власного свята, виголошує довжелезну і неймовірно зворушливу промову вдячності. Та, відкривши коробку, топірця там, звісно, не знаходить.

Фінальна сцена – мій особистий претендент на конкурс «краси кадру» у цьому фільмі. У ній дідо-страждалець виходить зі своєї обвугленої хатини, довкола якої на снігу розкидано врятовані меблі, підходить до ліжка, на якому вже спить чоловік жіночій хустці, лягає біля нього, вкривається ковдрою і засинає, ніби глядач, втомлений від нескінченного кружляння посеред катастрофічно провального балу. На ліжко сипле сніг. Забувається усе.

Більше - на сайті проекту «12 плюс 12»

Тарас Малкович

Народився 15 січня 1988 року в Києві. 
Поет, перекладач. Закінчив кафедру теорії та практики перекладу Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Зараз навчається в аспірантурі, займається проблематикою українського та світового кіноперекладу. 
Окремі вірші публікувалися в українській та міжнародній літературній періодиці і перекладалися польською, англійською та німецькою мовами. Учасник літературних фестивалів. Автор-упорядник антології «Сновиди» (2010). Автор збірки поезій «Той хто любить довгі слова» (2013)