Літературний дайджест

Таня Малярчук пише про дівчинку Лєну, яка почала шукати чудо ще з дитячого садка.

У Лєни в житті все завжди було не по-людськи, починаючи з імені. Лєну, як і всіх дітей українського міста Сан-Франциско, вчили, що треба бути Оленкою і не зраджувати пам´яті дідів-прадідів, які померли за Україну, хоча дід Лєни був іще живий.

Вихователька-росіянка в садку сказала, що з Лєни вийдуть великі люди, і розповіла Лєні про райдугу і чудо. Виховательку вбила кульова блискавка, і в Лєни в житті так усе й пішло: не по-людськи.

Лєна дружила із найбільш затюканою однокласницею, яку називала Пес, росла разом із поколінням інтелігенції, включно з батьками, на базарі, який раптом став центром життя. Потім – не нашкрібши досить хабаря – вступила не на філософію і не на фізику, а на фізкультуру. А потім раптом зрозуміла, що окрім неї, ніхто не захистить бродячих псів, яких здають у китайські ресторани, і інвалідів, яким треба прийти й стояти в черзі, щоб отримати інвалідний візок.

А весь цей час Лєна шукає розгадки: чи є Бог і хто ця жінка в хустці, яка прилітає з неба у критичний момент перед убивством беззахисної баби Жені та інших нещасних, слабких і недорікуватих?

Таня Малярчук – можливо, найбільш багатообіцяючий прозаїк в Україні. Коли її порівнюють із відомими світовими іменами в царині магічного реалізму, то це не смішно, бо таку можливість цілком припускаєш.

Вона не дозволяє собі обірваних сюжетних ліній чи персонажів, які не виконують важливої ролі для сюжету. Але що важливіше, ніж технічна майстерність, це що її роман крає серце. Він живий, і він не про ідеологічну боротьбу чи історичну несправедливість, а про людей, добрих, злих і нещасних. А також про чудо.

Хоча для мене в цьому романі найбільше чудо – це що в сучасній Україні пише автор із таким запасом людяності.