
Літературний дайджест
Не дивитися й німувати
У харківському видавництві "Клуб Сімейного Дозвілля" цього року побачив світ чималий за обсягом роман Макса Кідрука "Не озирайся і мовчи".
Зазначимо тільки на початку, що його автор уже не вперше потрапляє до короткого списку премії "Книга року ВВС".
Якщо ж подивитися бодай на обсяг книжки й оцінити працю хоча б за формальними параметрами, то можна з усією впевненістю сказати — це справжній роман. Адже запропонований читачеві текст налічує понад 500 сторінок.
Продовжимо далі вивчати позірні характеристики.
Похмуре (і явно не попсове) зображення на обкладинці одразу ж нагадує картинку з якоїсь химерної комп´ютерної гри (на кшталт стрілялки з монстрами), і дає зрозуміти, що зміст книжки буде не таким уже й радісним.
Але це тільки частина "принад", які привернуть увагу цільової аудиторії: не буде зайвим зауважити, що в тексті мало не всі ключові герої активно послуговуються нормативною лексикою.
Одним словом, є всі підстави вважати, що попереднє позірне знайомство з книжкою приваблює потенційного читача різноманітними заманливими фішками.
Важко утриматися й ще від кількох формальних ознак упорядкування тексту.
Його поділено на 83 частини, а завершує книжку післямова автора.
Окремі частини починаються, певно для додаткової химерності, з епіграфів, складених із пісенних уривків відомого у вісімдесятих роках минулого століття гурту "Iron Maiden". Отож, принаймні за зовнішніми ознаками ми маємо бути готові до якоїсь несподіванки…
А тепер кілька слів про сам зміст.
Описані в романі події розгортаються в українському місті Рівне.
Оповідь стосується підлітка, який разом зі своєю родиною нещодавно перебрався до нового помешкання. Як і годиться, хлопець ходить до школи. Проте особисті стосунки з однолітками в нього не складаються.
Він є об´єктом для насміхання і цькування. Його неодноразово лупцюють, а крім того, він отримує невдалий досвід першого побачення.
Вдома йому аж ніяк не хочеться ділитися своїми невдачами з батьками, можливо тому що він не надто їм довіряє.
Власне, Марк, а саме таким є ім´я головного героя, є типовим "ботаном", яких недолюблюють, а тому він весь час шукає собі розради десь на стороні.
Не в останню чергу йому допомагає в цій непростій справі його дідусь. Саме він розраджує онука й дає корисні поради щодо його головної пристрасті юного життя — захопленням наукою та науково-популярною літературою.
Дещо допитливий юнак дізнається в процесі читання самостійно, а щось йому вже пояснює дідусь.
Крім того, наш герой є надзвичайно охочим і до різних наукових експериментів. Отже, навіть із цих кількох фраз стає зрозуміло, що твір написано для переважно старшої підліткової аудиторії. Адже питання, які порушує автор, є мало не універсальними в цьому віці.
У книжці читач зустріне чимало подробиць і описів Рівного. До того ж, автор твору ретельно розмічає топос міста: вулиці, будинки, місця, включаючи їхні назви й призначення.
Особливе значення надається подробицям. Якщо подається опис речей, приміром, автомобіля, то обов´язково згадується його марка, якісь елементи. Уникаючи абстракції зображення в своєму творі, Макс Кідрук ніби безпосередньо звертається до своєї аудиторії — підлітків, які так зацікавлені в деталізованих описах.
Ще одна особливість: на сторінках книжки, теж імовірно в якості данини "екранній культурі", вряди-годи майже буквально відтворений інтерфейс соціальних мереж: Facebook і навіть забаненого тепер в Україні "ВКонтакті".
Читач ніби в ігровому режимі має можливість безпосередньо спостерігати за учасниками комунікації, зауважуючи гру властивих для спілкування знайомих образів "емоджі".
Оповідь починається з кількох малоприємних, ба навіть трагічних, для сприйняття моментів. Згадка про них залишається в читача в процесі проходження всієї сюжетної лінії.
Та головний закрут сюжету починається з досить важливої події: Марк знайомиться з дівчиною, котра навчається в паралельному класі — Сонею. І от вона розповідає йому про можливість потрапити до цілковито іншої реальності.
А зробити це можна абсолютно повсякденними засобами — просто скористатися ліфтом у їхньому будинку. Достатньо просто використати нехитру комбінацію кнопок в кабіні, щоби ліфт допровадив пасажира у дещо відмінний від нашого світ.
Після почуття недовіри, очікувань бути вкотре ошуканим і тривалих коливань, підліток таки наважується на подібну "мандрівку". Здавалося б, паралельний світ міг би принести вирішення багатьох особистих проблем, з якими герой має справу в поцейбічному світі мало не щодня.
Однак, подорож світами містить в собі чимало небезпек і неприємностей. Виявляється, що заледве не всі проблеми, з якими людина має справи тут, віртуально переносяться в інший вимір і набувають дивовижних форм.
Хай там як, а на мою думку, роман буде до вподоби всім тим, хто давно розчарувався в типових оповідях із солодкавим гепі-ендом, любить полоскотати нерви жахастиками й не проти долучитися ще до кількох контекстів сюжетної лінії: наукового, історичного та художнього.
Тарас Лютий