Літературний дайджест

Тридцять шість невеликих оповідань. Декілька від першої особи, але ця особа навряд чи сама авторка, радше лірична героїня. Хоча у першому тексті, там, де зізнання в любові до Львова, "я" скоріше за все означає "Людмила Таран". Надто вже він захоплений та особистий.

Тільки в цьому першому йдеться насамперед про місто з його архітектурою, атмосферою, історією, долею.

В усіх інших, відповідно до назви збірки, в центрі уваги жінки: Ліза, Вікторія, Неля, Алла, Поліна, Ольга, Мар’яна, Олена, Рая, Ніна, Таня, Олеся, Віра Павлівна, Марія Петрівна.

У найкоротших оповіданнях просто "вона". Ці жінки молоді та літні, привабливі та потворні, заміжні та самотні, розпусні та цнотливі, щасливі та нещасливі. Нещасливих, здається, значно більше.

Там, де є "вона", має бути й "він". Іноді навіть "в і н". Це коли в нього особливий статус, коли він заповітна мрія, принц на білому коні чи янгол-рятівник з добре помітними маскулінними рисами.

Інший образ чоловіка у "Прозорих жінках" показово протилежний. Зазвичай це неприємний, хтивий, підстаркуватий дядько, від якого тхне потом, алкоголем, невипраними шкарпетками і тягою до насильства. Одним словом, козел.

У просторі між янголом та козлом, між казковими ілюзіями і суворою реальністю існують прозорі жінки Людмили Таран.

Зіткнення між уявою та дійсністю – головна колізія її новел.

Коли бере гору дійсність, героїні гірко ридають над своїм спотвореним нікчемним життям.

Коли пересилює уява, як, наприклад, у кінцевому оповіданні книги "Троє та один", жінка міняється ролями з чоловіком і сповна насолоджується перемогою. А той, відчувши свою належність до слабкої статі, починає гірко ридати.

Стиль "Прозорих жінок" теж наводить на думку про протилежності і контрасти.

Є тут зразки пишного барокового письма й просторічні приказки, що подорожують з оповідання в оповідання, нестандартні сюжетні ходи чергуються з передбачуваними, вишуканість межує з банальністю.

Ще й прикрі дрібниці муляють око: недоречні лапки (між іншим, це найнадійніша стильова ознака, всіляко рекомендую) та помилки на кшталт "Vanna Tallinn" (насправді "vana" з одним "n", естонською "старий"), "контемпорі арт" (правильно "контемпорарі"), "A feel Love" (замість "I Feel Love" – пісня Донни Саммер).

Це не просто жіноча, це дуже жіноча проза. З дівочим смутком, старечою тугою й тоскною непевністю середнього віку.

А ще з акцентованою тілесністю, де жага химерним чином перемішана з острахом.

Схоже, це й є основа таємничої жіночої душі, на якій чоловіки, як вважає Людмила Таран, зовсім не розуміються.

До речі, письменниця казала, що трохи побоювалася читачів-мужчин і не хотіла, щоб ця книжка потрапила до них. Бо якщо її прочитає янгол, то ще не страшно. А якщо козел?

Юрій Володарський