Літературний дайджест

Але люди, які читають, можуть відрізнити правду від брехні, — каже президент Форуму видавців Олександра Коваль, 57 років. Разом із "Фундацією Дарини Жолдак" організовує проект "Культура проти пропаганди". Перша дискусія відбулася 28 січня в столичному центрі "Федорів Хаб". Її відвідали близько 400 гостей.

— У мене є міжнародний спостерігач від ЛНР-ДНР ватнік Вася. Він не дуже балакучий, бо має проблему з мовами, — кладе на стіл іграшкового чоловічка письменниця Лариса Денисенко, 41 рік. Веде дискусію. — Я — типова жертва пропаганди радянської дитячої літератури. У бібліотеках поглинала книжки про дитячу героїку часів Другої світової війни. Начитавшись, знала, що крім фашистської Німеччини є ще одна імперія зла — США. Була така київська говірка — коли бачиш щось здохле на асфальті, в нього мусив поплювати і сказати: "Тьфу-тьфу-тьфу три рази, не моя зараза, не мами, не тата, а злого дяді Рейгана зі Штатів". Героїка, яку нав´язував дітям Союз, позначилася на всьому моєму поколінні. А не так давно в Росії видали дитячу книжку "Как хитрый рубль злой доллар победил". Пояснювали, що дітям треба розповідати про національну валюту, її гордість, стабільність.

— Добре пам´ятаю момент з абсолютно непропагандистської книжки Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". Ява і Павлуша підглядають за місцевими куркулями. Начальник колгоспу сидів зі своєю дружиною, товстою тіткою, і їли торт ложками. Хлопці роблять висновок: радянські люди торта ложками не їдять. Це насправді дуже глибока пропаганда, — розповідає письменник Любомир Дереш, 30 років. — Зараз з´являється тенденція висміяти Росію, показати, що вона дурніша. Це небезпечно, бо закриває певну частину нашого поля зору. Так можемо запропагандувати самих себе. Росія різна, так само як Україна. А пропаганда — це коли складну проблему звужують до чорно-білої картинки. Повідомлення робиться простим, щоб його сприймали на рівні емоцій. Тоді перестаєш включати мізки, тобою легше маніпулювати.

— В України є сформована Подер­­в´янським чітка ідея — "Від´ї… ться". ­Уявіть двох дітей в пісочниці. Одна збудувала красивий будиночок, а інше чувидро прийшло й совком пофігачило все. І що, сидіти-плакати? За цей час ще й по голові совком отримаєш. Треба хоча б відійти чи дати здачі, — продовжує письменниця Ірена Карпа, 34 роки. — Стільки років ми хавали цю штуку, що українці миролюбні. Починаючи в школі від "Ревуть воли, як ясла повні", а герой Чіпка — скорбь українського народу. Не можна виховувати дітей у цій постійній жертовній міфології. Треба ставити акценти й на героїчних подіях. Хотіла написати казку, як маленька хоробра дівчинка перемогла військо песиголовців. Там було все: тітушки, ватніки, люди сприймали ворога в селі як свого освободітєля — прямі аналогії з Донбасом. Писала-писала, вийшло десь півтори сторінки. І стало мені тошно, бо зрозуміла, що виконую якесь соцзамовлення. Забила я на хоробру дівчинку і почала писати казку про цинічних білочок.

Наступні дискусії присвятять ролі пропаганди в освіті, кіно та історії.

Ольга БОГАЧЕВСЬКА