Літературний дайджест

Ні тобі новостєй, ні пєсєн. Ні реклами про те, що, мовляв, "руїну подолано". Ще краще - без телебачення. Відсутність преси, сама лиш природа. У місті ти теж маєш можливість всього цього уникнути. Відсторонитися можеш, проте не позбудешся так однозначно, як тут. У Біловезькій пущі не пам´ятають про Аллу Пугачову, не знають, хто такі Потап і Настя. Може, це якась пара циркових ведмедів? Слава Богу, в пущі не доводиться включатись у боротьбу за розмноження Філіпа Кіркорова. Усі ці старомодні російські ймення канули тут у Лету відразу ж із відходом комунізму в "народній" Польщі. Інколи мені здається, що вони і в нас уже насправді канули, а всі ці чергові їхні встрєчі та збіговиська суть ніщо інше, як просте намагання нагадати (а заодно й нагидити) про себе. "А ось і ми, ваші старорежимні фріки! Не чекали? А ми от іще живі і в пачках. І пачки в нас іще огого!". Якби Пугачова відколола щось таке зі сцени, я б навіть почав її трошки поважати. Але ні, не відколола, не той розмір голови. Тож поки що всі вони й далі паразитують на хворій ностальгії наших сірих радянських співгромадян. Навчають молодих "артистів" так само скакати, шансонити, совково-гламурити. Підтягують за собою маладую порасль на всьом пространствє есенге. Російська естрада не шкодує ні зусиль, ні бабла, щоб викувати собі гідну заміну. Достойних виконавців своїх невмирущих гітів. Застовбити назавжди статус-кво. Найбезнадійніше ж те, що молодняк ведеться. Ведеться, як ведмеді на мед. Безкоштовного меду не буває, навіть дикого в лісах, навіть у природних бортях. Про це знають місцеві біловезькі ведмеді. Тепер їх тут немає - зникли, пішли геть, вимерли. Колись же вони були головними суперниками людей у боротьбі за мед. Він у давнину був єдиним антибіотиком, доступним ведмедям і людям. Без меду не могли ні перші, ні другі. Ба більше - за мед убивали. Люди винищували ведмедів як своїх найзапекліших конкурентів у боротьбі за мед. Нині, мандруючи пущею, можеш натрапити на місця, де людям нагадують про це. Ось височезне дерево. І на його стовбурі, на висоті так метрів із три-чотири - борть, себто медоносне дупло, праобраз пізнішого вулика. Ведмідь, зачувши мед, підкрадався до стовбура, старанно оминаючи густо понаставлювані під деревом вигострені кілки, і пускався стовбуром угору. Скільки часу забирало в нього долізти до борті - окреме питання. У будь-якому разі йому дуже хотілося меду, і він докладав усю свою силу та вміння. Й от він нарешті видряпався, й така пожадана, така духмяна солодка борть вже ось тут перед ним - і в неї можна запустити лапу. Але - о Господи! - люди, виявляється, вигадали такий підступний механізм, польською він називається samobitka. Своєю лапою ведмідь мимоволі зачіпає його - і він спрацьовує: здоровенна довбня, невідомо звідки взявшися, лупить його по голові. Від несподіваного болю, кривди, образи й запаморочення ведмідь розтискає лапи і падає зі стовбура вниз. Так, ви вже здогадалися - він падає всім собою на оті густо розставлені під деревом і бездоганно заточені кілки. Чи встигає він проревіти у мить своєї жахливої смерті - ще одне окреме питання. Але навіть середньовічні ведмеді-бортняки не позаздрили б сучасним. Наприклад, отим, які сидять по тісних клітках у зоопарках. Вони вже ніколи не вилізуть на жодне високе дерево, ніколи дикий мед не обпече їхнього язика. Їх не вб´ють за мед на батьківщині серед правічного лісу. Їхня доля - лизати залізні ґрати своїх малогабаритних тюрем. Ловити саркастичні погляди ситих і вільних візитерів, хапати ротом хлібні крихти, що їх розкидають по клітках дурні люди. Щоночі снити про ліс, річку, про затишні лігва, про борті, заповнені до країв пахучою й солодкою амброзією, за яку вони колись боролись і умирали. Не позаздрили б ведмеді-пращури і тим своїм нащадкам, котрі веселять роззяв у смердючих цирках чи тішать еліту на днях народження в російсько-українсько-білоруських президентів. Або котрі танцюють за цукор на сходках наших та їхніх бандюків-попсюків. Як сильно треба зневажати і людей, і тварин, щоб змушувати їх до такої ганьби! Наприклад, оту дівчинку-ведмедицю, найменшу і найслабшу, таку всю довгасту, видовжену, з такими незграбними і неслухняними лапами, з таким сумом у карих очах. Одягнути їй жахливу людську шматку на стегна, змусити стояти на задніх. І танцювати, танцювати-крутитися під музику всякої лабуди. Дорогі ґрінпісівці, любі екотерористи! Вистежіть цю тітку в котромусь темному провулку та обілліть її щедро з голови до ніг, наприклад, лайном. За знущання над твариною і погану музику. Вся надія лише на вас.

Юрій Андрухович