Літературний дайджест

Одні насамперед захоплювалися легкістю Антиповичевого письма, вигадливістю фантазії та одностайно висновковували: нічого подібного досі в українській літературі не було (пізніше Яна Дубинянська поставила цьому захватові точний діагноз: брак ерудиції). Інші ж, з ерудицією, побачили тут алюзії на відомі класичні й сучасні твори світового письменства. 

Наприклад, Ігор Бондар-Терещенко занотував цілий ланцюжок асоціацій, що справедливо виникають при читанні Тараса Антиповича: Вєнєдікт Єрофєєв, Юкіо Місіма, Рю Муракамі, Франц Кафка, Альбер Камю, Габріель Гарсіа Маркес, Віктор Пєлєвін. І перелік цей подано не з метою інкримінувати якийсь «плагіат», а задля «констатації глибокого зв´язку «Тіла і долі» Тараса Антиповича з комплексом онтологічних проблем гума­нітарно-світового характеру... Словом, філософія життя від урбанізованого Сковороди всуміш із Бодріяром, помноженим на Кастанеду» («Сумно», 27.05.2008).

Що ж це за проблеми, котрі відлунюють у прозі українського автора згадками про таких різних письменників? Якщо максимально узагальнити і звести до спільного знаменника - проблема моральної деґрадації суспільства. Так, проблема вічна. Але кожний час по-своєму визначає її причини. 2007-го в Росії вийшло цікаве культурологічне дослідження Діни Хапаєвої «Готическое общество: морфология кошмара» (Москва: Новое литературное обозрение). Тут зауважено наслідки тривалого впливу на масову людину сучасних інформаційних технологій, зокрема, модної нині ґотичної естетики. На початках геніальним її репрезентантом був Дж.Р.Р.Толкін, а «экранизация «Властелина колец» стала важным рубежом, вехой в развитии готической эстетики». Ґотична ж мораль, на якій ця естетика базувалася, пов´язується дослідницею з виникненням і поширенням фашистських та комуністичних ідеологій у першій чверті ХХ сторіччя, з «инстинктивными энергиями, которые были инвестированы в национал-социализм».

Відтак започаткований англійським письменником Толкіном жанр «фентезі» сьогодні перетворився, вважає російський соціолог, на потужний сканер суспільної свідомості. У цьому дзеркалі, «в российском фэнтези, как в черной дыре, распадаются на мельчайшие частицы моральные и эстетические представления наших соотечественников... Тут действуют вампиры и разнообразная нечисть. Ощущения от встречи с ними точно передают повседневные переживания рядового обитателя столицы, никогда не знающего, вернется он домой или его пристукнут в его же собственном подъезде... Ведьмы, вампиры, нечисть - вот они, подлинные герои национального кошмара, рождающиеся в сумраке психозов задавленной памяти».

Хапаєва пише, що коли замінити ґотичних істот на реалістичних бандитів, міліціянтів та їхніх жертв - остаточна сюжетна дія точно відбиватиме плин справжнього життя. А тому, слід додати, не лише фентезі віддзеркалює заміну людської моралі на нелюдську в масовій свідомості. В російській літературі, наприклад, такими яскравими індикаторами є «Кись» Татьяни Толстої або «Ампір В» Віктора Пєлєвіна, які важко кваліфікувати як суто фентезійні твори. Так само і в українській літературі сучасну ґотизацію мислення й поведінки відбивають не лише фентезійні тексти, а й «чорнуха» Олеся Ульяненка, «треш» Михайла Бриниха та антиутопія Тараса Антиповича.

За словниковим означенням, антиутопія - це «зображення в художній літературі небезпечних наслідків, пов´язаних із безвідповідальним, іноді злочинним експериментуванням над людством задля його «поліпшення», застосування ілюзорних, зовні принадних соціальних, педагогічних ідеалів» (Літературознавча енциклопедія. - К.: Академія, 2007). У повісті «Мізерія» Антипович прогнозує наслідки тотального захоплення інформаційними технологіями, що призводить до ув´язнення людського розуму у клітці стереотипів з невідворотною його деградацією (порівняймо з Пєлєвіним: «Дискурс - это запрещение бегства... Дискурс служит чем-то вроде колючей проволоки с пропущенным сквозь нее током - только не для человеческого тела, а для человеческого ума»).

У другій Антиповичевій книжці - «Тіло і доля» - прогнозовані наслідки нестримної апології моди на красу і силу, через що людина потрапляє в ув´язнення до примх власного тіла. І це веде, як точно підмітив критик Олександр Михед, до «невідворотної й неухильної, наче стрімке сходження снігів із гір, втрати розуму» (Новинар, 10.04.2008). Ця збірка оповідань стала для письменника стилістичною лабораторією, у якій він вичакловував свій роман «Хронос».

Тут витончено й перев´язано між собою проблемні теми обох попередніх книжок. Описане суспільство майбутнього є так само, як і в «Мізерії», наслідком глибокої інформаційної інтоксикації: «Це було схоже на часткову втрату смаку - ніби плаваєш у гнилій воді, знаючи, що вона гнила, але не відчуваєш до неї відрази... Клієнтура позитивно реагувала тільки на чистий несмак». Від «Тіла і долі» до роману перейшли роздуми про «тілесну рентабельність» та візії «культуризму духу». Але тепер письменницьку увагу сфокусовано на одній з головних тем літератури взагалі - людина і Час. Як змінюється особистість залежно від ставлення до цього міфічного артефакту? Або ви повністю ув´язнені годинником, «таймозалежні», і тоді «похапець» є новітнім способом життя». Або поборюєте час, вивільняєтеся з-під його диктату й залишаєтеся собою, самодостатнім суб´єктом буття.

Отже, тема ув´язнення є наскрізною у Антиповича; в одному з інтерв´ю він значить: «Я бачу в людях одну руйнівну здатність - здатність продукувати несвободу для себе та інших». А лейтмотив несвободи, пише Діна Хапаєва, - головний у «ґотичній» літературі та й, зрозуміло, у «ґотичній» дійсності: «В чем проявляются уже сегодня черты готического общества в российской действительности? Главная из них - это все более решительное превращение зоны в основу российского общежития».

Про це ж - і в «Хроносі», де «уся ця дер­жава - один великий злочин», а править нею «виходець із кримінального середовища». Два терміни на президентстві, інтенсивна дебілізація засобів масової комунікації, а «потім сором відмер, як рудимент... Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти - культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями».

Упізнавана картинка, чи не так? Але видавець чомусь задекларував «Хронос» як фантастичний твір, через що виникло чимало непорозумінь як поміж критиками, так і серед читачів (про що свідчать форуми літературних сайтів). Одні, хто за чисту монету сприйняв видавничий трюк з винесенням на обкладинку означення «фантастика», закидають письменникові спрощений НФ-інструментарій і геть нежанровий фінал. Інші, вважаючи «Хронос» питомо реалістичним твором, шкодують за неповноцінністю виписаних характерів. Треті дорікають жаргонною засміченістю мови персонажів, а для четвертих саме це становить принаду (Діна Хапаєва пояснює це тим, що подібні твори «говорят с читателем на его языке - языке улицы, отражая массовую ментальность, за счет чего и популярны»). Усіх спробував примирити Олександр Михед: «Хронос» Т. Антиповича - книга про сучасну українську реальність, абсурдність та химерність якої може вельми легко стати сюжетом антиутопії або фантастичного роману» (ЛітАкцент, 24.10.2011).

Зрештою, зійшлися на тому, що це антиутопія. Але й тут знайшлися свої «фундаменталісти». Яна Дубинянська категорична: «Антиутопія іманентно є різновидом фантастики. Написати антиутопію, послуговуючись суто реалістичним інструментарієм, неможливо» (ЛітАкцент, 20.02.2012). Ну так, зразки антиутопії лишили відомі фантасти (приміром, «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері), але ж «1984» Джорджа Орвела важко розглядати винятково у координатах фантастики. А як бути з «1Q84» Харукі Муракамі, створеним «суто реалістичним інструментарієм»? Утім, ця ж авторка вірно означила найближчий до Антиповичевого художній світ - світ Марини і Сергія Дяченків. Але ж і їх важко дефініювати яко творців антиутопій. Можливо, те, що пише Тарас Антипович - це (як і у Дяченків) модельний реалізм? Конструювання фантастичних ситуацій задля екстремального тестування цілком реальних вчинків та реакцій? І чи не це мав на увазі критик Ігор Котик, пишучи про тексти Антиповича як про «школу життя на рівні образів, сюжетів, стилю і композиції» (Український журнал, 2009, №3)?

Тарас Антипович написав поки що свою кращу книжку. Утвердив себе вправним стилістом, здатним сягнути органічної строкатості (у «Хроносі» оповідь почергово ведуть параноїдальний студент-дотепник, прозрілий священик, медитативний бандит, сіра держслужбовка тощо) та зарекомендував чудовим вигадником (лише на тему часу реалізував зо два десятки яскравих метафор: «Страховий біотайм», «темпоральні технології», «хроноферез», «держрезерв часу», «чорні темпогенетики», «темпоральні аптечки», «хроноскопія» тощо). Проте з фіналом він таки не впорався. Причин, здається, дві. По-перше, тему такого високого філософського регістру взагалі важко вивершити (ті самі Дяченки довго мали проблему з кінцівками своїх романів). По-друге, ризикнув поєднати непоєднуване: антиутопію з... утопією. Здається, подібне не вдавалося нікому у світовій літературі. Але сміливість і переконливо задемонстровані потенції залишають читача у стані приємно-нетерплячого очікування його нової книжки.

Кость Родик