Літературний дайджест

 Остання пещена дитина в родині українського патріота Алчевського і відомої русофілки Журавльової, мала Христя почувалася доволі незатишно у рідному місті. Рідної мови мимохіть, в балачках, її вчили чужі люди на зразок поета Вороного і адвоката Міхновського (які у Харкові вчащали на гостину до її батька-мецената), та крамольні книжки тієї ж Кобилянської, адже навчання в родині завдяки мамі-просвітительці велося російською. А довкола - як не уславлені брати-сестри на кшталт оперного співака Івана Алчевського, то не менш видатні землячки-самодури.

 По-перше, у 1905-му році зв´язалася була молода дівчина з нелегальним осередком Української Народної Партії, яку очолював Микола Міхновський, беручи участь у мітингах і страйках серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії, та ще й попередили, мовляв, взагалі зі служби усунуть. По-друге, критика в особі Сергія Єфремова визнала першу збірку Алчевської «Туга за сонцем» відверто еротичною, а Іван Франко зазначив, що «від цієї збірки пахне молодістю, жіночою грацією та несвідомою кокетерією». І жодного тобі українства, панове, у цій поетиці слобідських буднів початку ХХ-го століття знайдено не було. Зрештою, «смуток молодої душі - се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсності / до грудей не припне», - ці рядки Кобилянської, присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «патріотизму» в душах принишклих малоросів.

 Саме під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір´я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. Дивного у цьому тут нічого немає: батько-патріот, який міг би роз´яснити ситуацію, скінчив самогубством через грошолюбство дружини ще у 1901 році (офіційно через те, що міністр Вітте не дав йому кредиту), мати-русофілка злигалася зі Львом Толстим на ниві «просвітительства», кохана Ольга Кобилянська була далеко. Словом, як значив з цього ж приводу миротворець Павло Тичина: «До кого говорить? / Блок у могилі. Горький мовчить». Тож так само не дивно, що поетка була затримана гетьманською державною вартою з обвинуваченням «в злісному інтернаціоналізмові та комуністичній пропаганді», просидівши в «холодній» аж цілих п´ять годин!

 Зрештою, замулений світогляд Христі Алчевської протягом її слобідського животіння хто тільки не намагався сформувати. До початку 1920-х років вона була закохана у вчительку з Вовчанську таку собі «людину з народу» Ганну Хоперську, яка цілком годилася на товаришку Жучка з оповідань Хвильового. «Може, ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?» - із солодким жахом питалася в неї поетка, отримуючи відповідь: «Ні, з-за очей не повішу!» «Мабуть, в моїх очах вона прочитала любов до її поглядів на людськість», - вкотре вигадувала собі пояснення новому життю «лілейна» Христя.

 А далі сталося так, як гадалося, і не за красиві очі харківську поетку Алчевську нова влада зненацька почала - ні, не цькувати - а надійно витісняти з літературного процесу. Спочатку, звичайно, дали можливість висловитися, щоб далі було за що бити, і 1925 року Державним видавництвом України Алчевській було доручено перекласти мемуари Луїзи Мішель про Паризьку комуну, і з цієї нагоди обраділа поетка навіть драматичну поему «Луїза Мішель» втнула. Утім, її рецензентка, сувора товаришка Ряппо, зазначила, що «в цій поемі є Луїза, але нема пролетаріату».  Проте він був серед колишніх учнів шкільного гуртка Алчевської, один з яких, а саме Гнат Михайличенко, як теоретик пролетарського мистецтва, офіційно проголошував, що «старе, буржуазне мистецтво, зокрема поезія, було мистецтвом байдикування, празності, мистецтвом святкової лінії».

 З часом не лише її творчість, але й сама Христя Алчевська, записана в «попутниці» нового життя, виявилась непотрібні радянській владі. «Для тієї літературної молоді, що боролась в боях громадянської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини...», - сумно визнавала поетка. Офіційна партійна критика була більш плотолюбна, і 1923-го року глузливий фейлетоніст з «Вістей» назвав Христю Алчевську «крокодилицею від поезії». Зрозумівши власну приреченість, вона кидається до високого літературного начальства. «Нечувана річ трапилась мені з моїми творами і 25-літньою працею моєю на терені поезії. Роки напруженого літературного життя - цей безкорисливий дар рідному народові - видалися нецікавими для майбутніх поколінь», - пише Алчевська до Сергія Пилипенка, керівної особи з Державного видавництва України, з нагоди власного «Вибраного». І цитує рішення рецензента як остаточне: «Цілком не варто друкувати цих її поезій; вони нам - нецікаві!» Тож двотомна збірка «Вибраного» Х.Алчевської, запланована на 1930-й рік, так і не побачила світу.

 Смерть Христі Алчевської не була трагічна. 49-річна поетка померла у Харкові на руках у свого брата в жовтні 1931-го року, оскільки родинний маєток народолюбних Алчевських (той самий, де вперше в Російській імперії було встановлено погруддя Тараса Шевченка) продали за борги. Тиха смерть милосердно дозволялася пролетарською владою, адже до того часу більшовицький корабель історії майже позбувся «попутників» в літературі, готуючись до гучних політичних процесів, партійних покаянь і політичних самогубств.  Скинувши з корабля історії непотрібний, мотлох-вантаж, який досі виловлюємо з «революційної» каламуті, чи розчуємо ми нарешті звернення Христі Алчевської до нащадків: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк...»?

Ігор Бондар-Терещенко