Літературний дайджест

Це він показав мені її, коли ми працювали в одному «малому журі» над визначенням книжок-переможців Форуму видавців-2011. І я згадала, що вже читала ці есеї, тобто авторські колонки у «Газеті по-українськи». Відтак письменники та журналісти підтримали пропозицію поета, публіциста та перекладача Андрія Бондаря і присудили збірці «Господні комарики» (видавництво «Нора-Друк») свою спецвідзнаку.

Я згодом купила цю книжку й узялась до уважного читання… І горло мені перехопило – то сльози на очах виступають, то сміюся уголос. Таку суміш почуттів, щоб за душу брало, може викликати лише дуже талановита людина, коли вона розповідає про щось ніби-то просте, а насправді – про сенс життя. І ти розумієш, що ви із цією людиною – однодумці та одночуйці. 

Я й нашому високозамківцю Івану Фаріону раз у раз кажу: збери свої етюди про природу, про маленьких та великих звіряток і пташок; ця книжка вже існує на сторінках «Високого Замку», лиш ти її наразі докупи не зібрав і не видав. А Жежера ось зібрав свої «жежерики», і вийшла книжка про життя, тепла, з гумором та сумом, та з точними інтонаціями. 

Ніде ні у кого я не читала такого опису дров, як у нього. Коли їх рубають перед вечором. «Бо вони у стінках світяться, кожне по-своєму». Розколоте поліно шовковиці має колір дині, акація – гречаного меду. Серцевина клена буває багряна, як призахідне сонце, що передвіщає вітер. І пахнуть дрова по-різному. Слива – кісточкою свого плоду, гіркувато. Яблуня – іноді теплим узваром. Стара вільха – скипидаром. Берест, ясен – млином, борошном, свіжим тістом. В акації запах звіра – гострий, терпкий. А у верби запах дитячий, дуже тілесний, весняний… Ця робота – рубати дрова, ніколи Жежері не набридає. Він часом думає, що це єдине, що він вміє робити. Читаєш ці рядочки – і ніби бачиш, як вправно чоловік рубає дрова, і то з любов’ю, щиро, не помічаючи нічого, так, що годі очей відвести.

Його есеї мають прості й безпафосні назви. «Хочеш цибульки», «Щастя задарма», «Ключ на мотузочку», «Соловєй лєта», «Пересядься, мороз», «Залізні зуби», «Котове пузо», «Нічия булочка», «Ми з Топіком», «Присутність яблук», «Хочу бути коровою», «Куди ми діваємось» та інші…

Його речення – повноцінні, як оповідання. 

«По телефону похвалилися, що в них там картопля цвіте гарно, як ніколи, а мені стало сумно, що вона там цвіте, а я тут ні при чому».

«На цім тижні у мене трапилися дві дивні сварки, найгірші, які можна уявити, – коли не виходить по-людськи долаятися до кінця».

«Як каже баба Катя, він такий розумний, аж не віриться, що колись був дурний».

«Недавно він умер – од горілки, бо так і не навчився спокійно переживати початок осені, весни та інших тривожних пір року». 

«Неспокійні шершні лізли в борщ удень і сердито стукали в освітлені вікна веранди пізно вночі, як дядьки, що шукають похмелитися».

«Я й у власній одежі іноді маю вигляд, наче в краденому, а тут – чуже».

«Бувають речі, про які не знаєш, чи вони ще є на світі, от наприклад – гра в ножика».

Він так пише, що під багатьма його думками читач і сам би підписався з легким серцем. Ну от хоча б таке: «Дивно, що серце іноді барахлить зовсім не так, як голова чи нога. Його навіть бува що й не чуєш. Просто раптом сльози навертаються на очі, й починаєш усіх любити без причини».

І тепер, після тієї книжки, у мене таке враження, ніби я з автором працюю в одній газеті, і ніби знаю його як облупленого: від звички кривитись правою щокою, збираючи шкіру у дрібні зморшки – до потреби раз у раз виходити покурити, тримаючи у правій руці «Кемел» як самокрутку.

Галина Вдовиченко