Літературний дайджест

Відомий російський письменник Віктор Пєлєвін недаремно був проігнорований членами журі однієї з тамтешніх поважних премій, які обирали «книжку десятиліття». Не в останню чергу через те, що, видаючи у двотисячних роках мало не по роману щороку, він усе одно залишається співцем дев´яностих. І не лише тому, що найкращі тексти Пєлєвіна на кшталт «Життя комах» або «Чапаєва і пустоти» належать до цього періоду, просто у майбутньому його радянський світогляд мало змінився, незважаючи на «технічні» новинки письма.

Ось і в новому за формою романі-утопії «S.N.U.F.F» Пєлєвін користується старими ідеями з галузі геополітики, обіграними у позаминулому десятилітті. І хай якими порівняннями обвішують чергове твориво цього «автора-пророка», «іронічного філософа» і «містифікатора» (мовляв, його роман - це «політична сатира», «фантастика» і «соціальна драма»), але насправді перед нами розігрується стара як світ імперська карта з колоніального пасьянсу. І ніякий медіа-простір, що формує реальність обивателя, - фірмова фішка у всіх творах Пєлєвіна - не зарадить при розгляді чергової політологічної «доктрини», обгорнутої у заманливу інтригу з історією кохання вкупі з глибокою філософією на мілині. «Любой объект или понятие исчезает и улетучивается при попытке разобраться, что перед нами в действительности», - зазначає автор роману, і недаремно.

Отже, «S.N.U.F.F» Пєлєвіна - це яскрава суміш із фільму «Сурогати», утопій Уелса, Оруела і Замятіна, розведена «українською» темою в дусі ранніх романів Андрія Лазарчука, в одному з яких Росія програла Другу світову війну, і все її «незалежне» життя зосередилося в Сибіру. Саме тут, до речі, після ядерної війни також знаходиться вціліла «нижня» частина світу в романі Пєлєвіна, в якій живуть орки. «Верхня» частина, що складається з олігархів майбутнього, знаходиться на островах-хмарах, звідки й спускаються експериментальні програми для аборигенів. І все б нічого, якби в завуальованій формі дійство в цій утопії не являло собою проекцію на сьогоднішні стосунки між Україною і Росією. От лишень так уже «історично склалося», що Росія у вигляді Імперії Бізантіум у романі зазвичай зверху, а Уркаїна (саме так, від «урка», «уркаган») - знизу, в колоніальній залежності, тобто в статусі країни третього світу.

Живеться уркам-українцям у майбутньому, сконструйованому Пєлєвіним, важкувато, проте звично. Орки-урки, які відрізняються від небожителів не біологічно, а соціально, мають суверенітет, але все одно залежать від метрополії, через що «первую половину жизни глобальные урки борются друг с другом за право уехать из Уркаины в Лондон, а вторую половину - сидят в Лондоне и смотрят телевидение Уркаины». Для більшого ефекту нам запропоновано любовну лінію сюжету, в якій аборигени щасливо кохаються на природі, а нещасні імперіалісти та їхні посіпаки розважаються з силіконовими жінками-кіборгами.

Проте хай там як весело і концептуально змальовано майбутнє життя в утопії Пєлєвіна, але без задавненого хамства - і то родом не з дев´яностих! - зазвичай не обійшлося. При цьому зачеплена національна історія («они называют ее Уркаинским Уркаганатом, или Уркаиной, а себя - урками (кажется, это им в спешке переделали из укров, хоть есть и другие филологические гипотезы»), мова («дело здесь в их официальном языке, который называется верхне-среднесибирским на базе украинского с идишизмами»), а також сумнівна ментальність («орки - каждое их поколение обязательно предает предыдущее, и страх предков стал у них подобием коллективного невроза»).

Про що ж насправді цей роман з історією «добросусідських» стосунків? Ясно, що, як стверджує його герой, «сила современной философии не в силлогизмах, а в авиационной поддержке», і «дружба не знает границ», як писали на радянських танках в Афганістані. Тобто історична реальність створює ірреальні світи художньої інтерпретації за допомогою не слова, а діла - це зрозуміло. Утім чи не передав жанрово-стильовій куті політологічного меду наш автор, створивши не позахмарну утопію, а відверто публіцистичний памфлет на злобу дня?

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО