Літературний дайджест

Її про­за лег­ка та іро­ніч­на, але вод­но­час - жит­тєс­твер­дна і гли­бо­ка. При­най­мні та­ке вра­жен­ня ви­ни­кає піс­ля зна­йомс­тва з Йо­ан­ною Фа­біць­кою на сто­рін­ках її кни­жок. За ос­тан­ніх пів­ро­ку ро­ман "Ша­ле­не тан­го" Фа­біць­кої став справ­жнім хі­том у ца­ри­ні жі­но­чої лі­те­ра­ту­ри, а го­лов­на ге­ро­ї­ня цьо­го тво­ру Яд­зя під­ко­ри­ла сер­ця ба­га­тьох ук­ра­їнсь­ких чи­та­чок. Са­ма ж ав­тор­ка - ду­же по­пу­ляр­на поль­ська пись­мен­ни­ця і жур­на­ліс­тка, ві­до­мий філь­моз­на­вець і сце­на­рист. Со­ро­ка­річ­на Фа­біць­ка меш­кає у Вар­ша­ві, дав­но мріє від­ві­да­ти Ук­ра­ї­ну та скуш­ту­ва­ти сма­ко­ли­ків на­ці­о­наль­ної кух­ні, а та­кож на­реш­ті поз­на­йо­ми­ти­ся зі сво­ї­ми ук­ра­їнсь­ки­ми при­хиль­ни­ка­ми. Чи від­ві­дає ав­тор­ка Львів, що го­тує для на­шо­го чи­та­ча, і чо­му на­зи­ває сво­їх ге­ро­їв Га­ле­ре­єю Ди­ва­ків, чи­тай­те у роз­мо­ві "Пог­ля­ду" з Йо­ан­ною Фа­біць­кою.  - Що ви від­чу­ли, от­ри­мав­ши ук­ра­їнсь­ке ви­дан­ня "Ша­ле­но­го тан­го"?


- Не­са­мо­ви­ту ра­дість! Від­ра­зу пос­та­ви­ла на по­лич­ку по­руч із чесь­ким та ро­сійсь­ким і на­віть спро­бу­ва­ла чи­та­ти вго­лос. Най­ку­мед­ні­ше "Тан­го" зву­чить чесь­кою.

- А ви бу­ва­ли ко­ли-не­будь на Ук­ра­ї­ні? Як­що так, то які спо­га­ди у вас із цим пов­´я­за­ні?


- Ні, на жаль, ні­ко­ли не бу­ла, але ду­же хо­чу. Як­що час і об­ста­ви­ни доз­во­лять вир­ва­ти­ся, то, ма­буть, при­ї­ду у ве­рес­ні на Фо­рум ви­дав­ців. А вза­га­лі, мрію нек­вап­но по­ман­дру­ва­ти Ук­ра­ї­ною, на­со­ло­ди­ти­ся ва­шою кра­ї­ною, по­куш­ту­ва­ти спра­вжньо­го са­ла, бор­щу й ва­ре­ни­ків. А на де­серт? О, на де­серт впа­ду на бе­ре­зі Чор­но­го мо­ря й ле­жа­ти­му аж до зи­ми.

- Го­лов­на ге­ро­ї­ня ро­ма­ну "Ша­ле­не тан­го" ду­же на­га­дує ві­до­му Брід­жит Джонс. Чи Яд­зя - це та­кий поль­ський від­по­від­ник Брід­жит, чи все-та­ки ціл­ко­ви­то са­мос­тій­на ге­ро­ї­ня?


- Яд­зя - це со­бі Яд­зя. Во­на си­ро­та й са­мот­ня ма­ти, от­же її ро­дин­ний дос­від аб­со­лют­но ін­ший, ніж у Брід­жит Джонс. Як­що вже го­во­ри­ти про якісь лі­те­ра­тур­ні асо­ці­а­ції, то я би во­лі­ла каз­ку про По­пе­люш­ку. Зви­чай­но, моя книж­ка - ли­ше пас­тиш цьо­го мо­ти­ву, аніж ре­аль­не від­тво­рен­ня.

- За ос­тан­ні ро­ки по­пу­ляр­ність ге­ро­їнь а-ля Брід­жит Джонс стрім­ко зрос­ла. У чо­му сек­рет по­пу­ляр­нос­ті та­кої со­бі не­за­рад­ної, поз­бав­ле­ної ча­рів­нос­ті не­до­те­пи, яка, на до­да­чу, ні­би маг­ніт, при­тя­гує чис­лен­ні проб­ле­ми на свою...ммм... м´я­ко ка­жу­чи, го­ло­ву?


- Я б на це гля­ну­ла де­що по-ін­шо­му. Прос­то ме­не зав­жди і в жит­ті, і у твор­чос­ті знач­но біль­ше ці­ка­вив Ан­ти­ге­рой, про­ти­леж­ний до Ге­роя. Та­кий со­бі тро­хи неп­ра­виль­ний пер­со­наж, у яко­го жит­тя не з ме­дом, а він, сво­єю чер­гою, не від­по­ві­дає жод­ним пот­ре­бам сві­ту й ото­чен­ня. Тип так зва­но­го Ін­шо­го, Па­рії, Ди­ва­ка чи Ди­вач­ки (бай­ду­же, як ми йо­го ще наз­ве­мо). Та­кий тип зав­жди пов­ні­ший, ко­ло­рит­ні­ший і ці­ка­ві­ший. Про­те неп­ра­виль­но ду­ма­ти, що це ви­на­хід Ге­лен Філ­дінг, ав­тор­ки "Брід­жит Джонс", і вже точ­но не мій! І в лі­те­ра­ту­рі, і в кі­но та­ких пер­со­на­жів чи­ма­ло. Це ге­рої Фел­лі­ні, Ву­ді Ал­ле­на, Фі­лі­па Ро­та або май­же ар­хе­тип­на пос­тать Кас­па­ра Га­у­зе­ра - лю­ди­ни ніз­від­ки. І це ме­не ду­же ці­ка­вить. Про ка­те­го­рію Двій­ни­ка, Офір­но­го Ца­па, вик­лю­че­но­го зі спіль­но­ти Ін­шо­го, я пи­са­ла дип­лом­ну ро­бо­ту. І всі мої пер­со­на­жі пев­ним чи­ном Вик­лю­че­ні. Я на­зи­ваю сво­їх ге­ро­їв Га­ле­ре­єю Ди­ва­ків. А чо­му вза­га­лі цей тип ко­рис­ту­єть­ся та­кою сим­па­ті­єю чи­та­чів чи гля­да­чів? То­му що ми прос­то лю­би­мо ба­чи­ти се­бе в чи­ї­хось ва­дах, не­до­лі­ках. Особ­ли­во ті, хто має нар­цис­тич­ні ри­си. Ос­тан­ні вза­га­лі не­на­ви­дять кра­щих за се­бе. Ось чо­му всі ці "хи­ме­ри" й ди­ва­ки осе­ли­ли­ся в на­ших сер­цях. На жаль, ця лю­бов над­зви­чай­но рід­ко в жит­ті пе­рет­во­рю­єть­ся на чес­но­ту то­ле­ран­тнос­ті.

- Крім кни­жок ви пи­ше­те й сце­на­рії, мон­ту­є­те філь­ми. Точ­ка зо­ру сце­на­рис­та до­по­ма­гає пи­са­ти книж­ки чи нав­па­ки - за­ва­жає? Ко­ли я чи­та­ла книж­ку, то не мог­ла поз­бу­ти­ся вра­жен­ня, що ви пи­са­ли її, заз­да­ле­гідь пла­ну­ю­чи ек­ра­ні­за­цію.


- Я пе­ре­ду­сім пись­мен­ни­ця і ли­ше по­то­му сце­на­рист, на мою дум­ку, чер­го­вість є са­ме та­ка. Так бу­ло і з "Ша­ле­ним тан­го". Як­що за книж­кою мож­на зня­ти фільм, то це зав­жди тіль­ки плюс. На­то­мість при конс­тру­ю­ван­ні струк­ту­ри опо­ві­ді ме­ні ду­же до­по­ма­гає те, що про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків я мон­ту­ва­ла філь­ми. Це ви­ма­гає дис­цип­лі­но­ва­нос­ті, дра­ма­тур­гіч­ної точ­нос­ті. Нав­чає рит­му, а для будь-якої іс­то­рії, лі­те­ра­тур­ної чи кі­не­ма­тог­ра­фіч­ної, це ду­же важ­ли­во.

- Ро­ман "Ша­ле­не тан­го" став се­ред ук­ра­їнсь­ких чи­та­чів ду­же по­пу­ляр­ним. Ко­ли ви ство­рю­є­те книж­ку, то на­ма­га­є­те­ся вра­ху­ва­ти особ­ли­вос­ті за­кор­дон­но­го чи­та­ча, чи пи­ше­те пе­ре­ду­сім для по­ля­ків?

- Книж­ку пи­шуть зав­жди для лю­дей. А во­ни скрізь од­на­ко­ві. Зви­чай­но, іс­ну­ють пев­ні сус­піль­ні, по­бу­то­ві, куль­тур­ні чи ге­о­по­лі­тич­ні ню­ан­си, але всі ми схо­жі: ми од­на­ко­во бо­ї­мо­ся, страж­да­є­мо, су­му­є­мо, нас зво­ру­шу­ють схо­жі ре­чі... Біль - це біль, ра­дість - це ра­дість, не­за­леж­но, де ми жи­ве­мо і якою мо­вою спіл­ку­є­мо­ся.

- У Поль­щі ве­ли­чез­ною по­пу­ляр­ніс­тю ко­рис­ту­єть­ся ваш цикл кни­жок, цикл про під­літ­ка Ру­доль­фа та йо­го хи­мер­ну ро­ди­ну. А ви не пла­ну­є­те ство­ри­ти цикл про Яд­зю? Чи­та­чі, які про­чи­та­ли "Ша­ле­не тан­го", прос­то за­хоп­ле­ні ге­ро­ї­нею й ка­жуть, що з за­до­во­лен­ням про­чи­та­ли б про­дов­жен­ня.

- Дя­кую за теп­лі сло­ва. Зав­жди при­єм­но діз­на­ти­ся, що пи­сан­ня, яке час­то є важ­кою пра­цею, оран­ням ці­ли­ни, має сенс. Про­те я на­ра­зі не пла­ную про­дов­жен­ня Яд­зи­них при­год. У мо­їй го­ло­ві й сер­ці дос­та­тньо ба­га­то пер­со­на­жів і роз­по­ві­дей, які теж праг­нуть по­ба­чи­ти світ. І я му­шу да­ти їм цю мож­ли­вість.

Галина ЧОП