Авторська колонка
За що я люблю Україну
«Квіти зла» Бодлера і «Кобзар» Шевченка – дуже перегукуються. Уявляю, аби за життя Тараса Григоровича управляв Україною, скажімо, недалеко-амбітний Симон Петлюра, Шевченко був закатований, як Болбочан. Я про що: тепер на кацапа спихнути можна будь-що. Одначе...
«Розстріляне відродження» особисто мені вельми дороге. Там я плаваю як пструг (форель) у воді. Вкотре дочитав «Київських класиків» (упорядник В. Агеєва).
Ті мої викладачі київського універу зовсім були не ті, що в пору Филиповича й Зерова, проте Олег Бабишкін, стовідсотковий совок, принаймні мене освітив про красне письменство від Естонії до Туркменістану. За що йому, Олегу Кіндратович, я вдячний.
А що стосується нас, ріднесеньких, то на творчості Володимира Винниченка ми й застряли. Власне після Розстріляного відродження, що Його породив Винниченко, – вітчизняне красне письменство обернулося на сучукрліт.
Я про те, щоб зрештою сучукрліт засунути в одне місце, й заходитися довкола «Краси і сили» мого кумира – Володимира Кириловича Винниченка.
Куди там Андруховичам (доньці і батьку) із Забужко... Ага, ще є – Курков.
Після Тараса Григоровича Володимир Кирилович ще той їздовий, що неодмінно підпряжне нас до творчості Шарля Бодлера.