Авторська колонка
«Бійся гніву доброї людини!»
Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям: «Що ж, батьківщину не вибирають»...
Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до якого багато народів ішли через кров і війни.
Це божественна особливість України.
Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве.
Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов, попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися.
На щастя тоді обійшлося без крові.
Я гордився такою Україною.
Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що мене у ці грудневі дні зрадили.
Не друзі, не колеги, не сусіди.
Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко).
І Бог усім суддя.
Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших податків і не тільки, на жаль, за рахунок них...
Причому зрадила дуже підло.
Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.
Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!»
На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із годованою ним владою.
Я у ній буду поетом-солдатом.
Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію.
Я не люблю бійок, не люблю суддівств.
Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами.
Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я трохи знаю, бо ж удосталь поїздив і пожив у світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі нації, народи і окремих їх представників.
Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.